Читати книгу - "Віннету І"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 176
Перейти на сторінку:

— Кому буде доручено це завдання?

— Це зробить Убивча Рука. Він знайде слід утікача.

— Знайду. Але поки я шукатиму, мине багато часу.

— Мій брат не мусить шукати, бо слід точно вестиме до їхніх коней. Саме туди треба йти насамперед. Там, де вони ночували, є трава, і Вбивча Рука бачитиме, куди Сантер поїхав далі.

— А потім?

— Потім мій брат візьме десятьох воїнів, аби вистежити і схопити його. Решту двадцять воїнів він пришле сюди до мене, щоби вони разом зі мною здійснили обряд поховання.

— Нехай усе буде так, і я сподіваюся, що виправдаю довіру свого червоношкірого брата.

— Я знаю, що Вбивча Рука діятиме точно так, як діяв би я сам на його місці. Хуґ!

Він подав мені руку. Я потиснув її, ще раз нахилився над обличчями обох мертвих і пішов геть. Перед тим, як зайти до лісу, я ще раз озирнувся. Віннету накривав голови покійних і видавав поховальні крики, якими індіанці завжди супроводжують своїх мертвих. Як мені було боляче, як боляче! Але я повинен був діяти, тож пішов назад, туди, звідки прийшов.

Я думав, що все виявиться так, як і передбачав Віннету. Але поки я дерся крізь гірське каміння, мене охопили сумніви.

Сантер буде намагатися якомога швидше втекти подалі від нас. Але якщо він повертатиметься аж до табору, то це сильно сповільнить втечу. Тож він може податися до табору тільки з метою взяти коня. Але якщо він знайде ту клячу, на якій я приїхав сюди? Мабуть, Сантер тікав тією ж дорогою, якою я прийшов сюди. Тоді він точно побачив коня.

Ця думка змусила мене рухатися ще швидше. Я побіг униз із гори, злякано думаючи про те, чи побачу коня на своєму місці. І як же я розізлився, коли не побачив його біля дерева, до якого прив’язав! Я зупинився лише на коротку мить, а потім помчав далі долиною. Наразі я ще міг квапитися, бо посеред каміння марно було шукати сліди. Але коли я знову опинився на землі, то намагався роздивитися сліди якомога уважніше. Але це мені вдалося не відразу, бо спершу земля була занадто твердою. Через десять хвилин вона вже пом’якшала. І відразу стало легше розпізнавати сліди на землі.

На мене чекало велике розчарування. Я міг шукати й аналізувати, скільки завгодно, напружувати розум і очі, але від цього нічого не мінялося — Сантер тут не проїздив. Це означало, що він виїхав із долини десь вище, там, де на камені не залишилося сліду. По-іншому це було б неможливо.

Тож я зупинився! Щó тепер робити? Чи слід мені повернутися і шукати його сліди вище? Це може зайняти кілька годин, а я не маю права втратити стільки часу. Краще податися до табору і повернутися з підмогою.

Так я і зробив. Я пробіг таку відстань, як ніколи раніше, але витримав це, бо Віннету навчив мене, як правильно дихати і поводитися, щоби не втомитися. Потрібно переносити всю свою вагу на одну ногу, а коли вона втомиться, міняти на іншу. Так можна пробігти кілька годин поспіль і не надто виснажитися. Але для цього слід мати здорові та міцні легені.

Коли я вже наблизився до своєї мети, то подався насамперед до табору Сантера. Троє коней усе ще стояли у кущах. Я розв’язав їх, сів на одного, взяв обох інших за вуздечки і помчав до нашого табору. Обідня пора давно минула, і Сем крикнув, побачивши мене:

— Де ви пропадали, сер? Ви пропустили обід… і я… — він зупинився і здивовано подивився на коней, а потім продовжив: — Дивно, ви пішли пішки, а повертаєтеся на коні! Ви записалися до конокрадів?

— Ні. Ці коні — моя здобич.

— Де ви їх узяли?

— Неподалік.

— Чиї вони?

— Подивіться на них уважно! Я відразу ж упізнав їх, а у вас ще краще око.

— Я також упізнав. Відразу впізнав, тільки не повірив власним очам. Це коні Сантера і його супутників, але одного бракує.

— Його ми й пошукаємо, а також вершника, який на ньому їде.

— Але як сталося…

— Спокійно, любий Семе! — перебив я його. — Трапилася жахлива річ. Нам треба миттю вирушати звідси.

— Звідси? Чому?

Замість відповідати йому, я зібрав апачів, які стояли осторонь, і повідомив їм про смерть Інчу Чуни і Ншо-чі. Після моїх слів запала мертва мовчанка. Люди не могли повірити в те, що я сказав. Це було надто страшно. Тоді я детальніше переказав усе, що трапилося, і додав:

— Нехай тепер мої червоношкірі брати скажуть, хто краще передбачив майбутнє, Сем Гоукенс чи шаман! Інчу Чуна і Ншо-чі знайшли смерть, бо пішли від мене геть, а Віннету я врятував. Тож що приносить моя присутність — смерть чи життя?

Тепер у них не залишалося вже сумнівів, і в таборі здійнявся лемент, який було чути далеко звідти. Червоношкірі зі скривленими обличчями люто бігали туди-сюди, розмахували зброєю, щоби дати волю своїм почуттям. Лише через якийсь час я зміг перекричати їхній

1 ... 139 140 141 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету І», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віннету І"