Читати книгу - "Війна Калібана"

спиніться» коли вона починала ворушитись. Якщо монстр втомиться і стане перед цівками, вона зможе зробити декілька пострілів.

Труба досліджувала її костюм активніше. Вона залазила в отвори, періодично випльовуючи в них жижу. Це було гидотно і це лякало. Це було схоже на погрози від серійного вбивці, який в той самий час мацає її одяг, з наполегливістю збудженого підлітка.

- Ой до сраки все це, - сказала вона йому. Вона майже дозволила цій штуці мацати себе, поки лежала безпорадною. Права рука скафандру була важкою, проте працюючі актуатори, які робили її сильною наразі навпаки, опиралися рухам. Піднімати руку було схоже на жим однією рукою у свинцевій рукавиці. Вона продовжувала піднімати, поки не відчула як щось хруснуло. Це могло бути у костюмі. Це могло бути у її плечі. Поки що було неможливо сказати, бо наразі вона була занадто зайнятою для болю.

Але після хрусту, рука піднялася, і вона стисла кулак навпроти голови монстра.

- Бах-бай, - сказала сержант Дрейпер. Істота з цікавістю обернулася на її руку. Вона тримала гачок доти, доки не спустошила магазин і цівки перестали обертатися. Від плечей і вище мутант перестав існувати. Вона втомлено скинула його руку на землю.

ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ ВДАЛЕ, повідомив костюм і додав: ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ. Коли ледь чутне гудіння повернулося, вона почала реготати і зрозуміла що не може зупинитись. Відштовхнула труп монстра геть і сіла.

- Гарна штука. Довгенько доведеться повертатися на корабель.

 

Розділ п’ятдесят перший: Пракс.

 

Пракс біг.

Навколо нього, стіни станції формували кути, створюючи в центрі видовжений шестикутник. Гравітація була трохи більшою за стандарти Ґанімеду, але після тижнів повної тяги, вчений мав зважати, аби не стрибати під стелю на кожному кроці. Амос гнав біля нього, кожен крок його був довгим, низьким і швидким. Дробовик в руках механіка лишався ідеально горизонтальним.

На т-подібному перехресті з’явилася жінка. Темне волосся і шкіра. Не та, хто забрала Мей. Її очі розширились і вибалушились, вона рвонула з місця.

- Вони знали що ми йдемо, - озвався Пракс. Йому ставало дещо замало повітря.

- Скоріш за все це був не перший їх здогад, доку, - сказав Амос. Голос його був абсолютно товариським, але відчувалась якась напруженість. Щось на кшталт гніву.

На перехресті вони зупинились. Менґ зігнувся, вперши лікті в коліна аби набрати повітря в легені. Це був прадавній, примітивний рефлекс. При менш ніж 2 g, повернення крові не збільшиться так помітно, якщо голову схилити аж до серця. Коротше кажучи, стало б краще, якби він випростався, щоб не перетискати судини. Він змусив себе розігнутися.

- Куди мені увімкнути цей радіолінк для Наомі? – запитав він напарника.

Амос знизав плечами і вказав на стіну: - мо’ нам просто йти за вказівниками натомість.

Там були вказівники на стіні, які стрілками різних кольорів вказували напрями. КОНТРОЛЬ СРД., КАФЕТЕРІЙ, ПЕРВИННА ЛАБОРАТОРІЯ. Амос постукав цівкою дробовика по напису ПЕРВИННА ЛАБОРАТОРІЯ.

- Мені підходить, - відповів ботанік.

- Готовий?

- Так, - погодився Пракс, подумавши що насправді ні.

Схоже що підлога під ногами ворухнулась, в наслідок довгого, загрозливого гуркоту, який відчувався підошвами.

- Наомі, ти тут?

- Так. Маю тримати око на русі капітана по іншій лінії. Я можу пропадати. У вас все в порядку?

- Якщо можна так сказати то в порядку, - відказав Амос, - тут такі звуки наче по нам стріляють. Вони ж не гатять по базі, чи не так?

- Вони не гатять, - відказала Наґата стиснутим від атенюації корабельного сигналу голосом, - схоже що хтось з місцевих лаштує оборону, але поки що наші морпіхи не відповідають.

- Перекажи аби вони причавили той рейвах к бісу, - попросив Бертон, але вже рухався по коридору в бік первинної лабораторії. Пракс стрибав за ним, спотикаючись та чіпляючи руками стелю.

- Як тільки вони до мене звернуться, - відповіла старпом.

Коридори були заплутаними, але в таких плутанинах він, Пракс, провів все життя. Інституційна логіка дослідних закладів була однаковою усюди. Плани поверхів могли бути відрізнятися; бюджетні обмеження могли вплинути на пишність деталей; поля досліджень визначали наявне обладнання. Ці місця були рідною праксовою домівкою, бо душа усюди однакова.

Ще двічі вони ловили погляди людей, які розбігалися по залам від них. Першою була молода белтерка у білому лабораторному халаті. Другим – великий, тлустий темношкірий чоловік з квадратовою статурою землянина. На ньому було вдягнуто припасований костюм, що усюди слугувало символом адміністративних посад. Так як ніхто не намагався їх зупинити, то ботанік швидко забув їх як тільки ті зникли з очей.

Уявна лабораторія знаходилася за герметичними дверима з негативним тиском в середині. Коли вони з Амосом пройшли, потік повітря, здавалося підштовхує їх вперед, підхльостує. Знову відчувся гуркіт, цього разу гучніший і довший – майже п’ятнадцять секунд. Це міг бути бій. Це міг бути вулкан, який формувався неподалік. Менґ знав, що база була побудована з урахуванням тектонічної нестабільності. Він на секунду задумався про те, де ж охоронці, але викинув це з голови. З ними все одно нічого не вдіяти.

Уявна лабораторія була ідентичною як мінімум тій, в якій він працював на Ґанімеді, з усим – від

тонких, повно-резонансних дисплеїв до видовжених гравітаційних лінз. В кутку, на громіздкому помаранчевому столі демонструвалася голограма колонії клітин, які швидко ділилися. Двоє дверей було розташовано навпроти тої, з якої вони вийшли. Десь поруч люди кричали одне на одного.

Пракс вказав на одні з дверей:

- Сюди. Глянь на завіси. Вони влаштовані аби пропускати ноші на колесах.

З іншого боку проходу було тепліше і повітря було більш вологим. Не так як в теплиці, але схоже. Він виходив в довгу галерею з п’ятиметровим склепінням. Симетричні колії на стелі і на підлозі дозволяли рухати важке обладнання і захищені контейнери. Відсіки які вишикувались рядком, здавалося, були тими самими які ботанік використовував для дипломної роботи: «розумні» столи, настінні екрани, щити керування, клітки для зразків. Крики тепер чулися гучніше. Вчений збирався звернути на це увагу, але Бертон похитав головою і вказав вдовж галереї, в бік дальніх відсіків. Звідти долинав високий, сильний і розлючений чоловічий голос.

- … не евакуація, якщо нема куди евакуюватися, - казав він, - я не здам останнього свого козира, який в мене лишився.

- У вас немає такого вибору, - відповіла жінка, - покладіть пістолет і давайте обговоримо. Я займалась вами сім років і триматиму вас на плаву ще сім, але