Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Вони зникли!

Таня тихо сказала:

— Я зв’язалася, лейтенанте. Вони чекають.

Ніхто не зронив ні слова.

Ордвей кивнув, не відриваючи погляду від Інез.

— Чи ви знали, що сьогодні, перед тим як рейс вашого чоловіка злетів, він застрахувався на серйозну — навіть дуже серйозну суму, і вказав вас бенефіціаркою?

— Ні, сер. Клянуся, я нічого не знаю…

— Я вам вірю, — сказав Ордвей. Він замовк, роздумуючи, а коли знову заговорив, його голос грубо скрипів: — Інез Ґерреро, послухайте мене уважно. Ми вважаємо, що ваш чоловік взяв ту вибухівку, про яку ви розповіли, сього­дні з собою. Ми думаємо, він проніс її на літак до Рима, і, оскільки немає інших пояснень таких дій, він збирається знищити літак, убивши себе та всіх людей на борту. А тепер у мене ще одне запитання, і перед тим, як дасте відповідь, добре подумайте, не забувайте про всіх тих людей — невинних дорослих та дітей, — які зараз також на борту літака. Інез, ви знаєте свого чоловіка; знаєте його краще, ніж будь-хто з живих людей. Чи здатний він… заради грошей від страхування; заради вас… здатний він на те, що я тільки-но описав?

Сльози текли по обличчі Інез Ґерреро. Вона була близька до нервового зриву, але повільно кивнула.

— Так. — Голос здавлювало горло. — Думаю, здатний.

Нед Ордвей обернувся.

Він узяв телефонну слухавку в Тані та почав говорити швидким низьким голосом. Давав інформацію, перемежовуючи її кількома проханнями.

Одного разу він спинився й знову звернувся до Інез Ґерреро:

— Вашу квартиру обшукають, і, якщо треба, ми дістанемо ордер. Але буде простіше, якщо ви просто дасте згоду. Погоджуєтесь?

Жінка отупіло кивнула.

— Добре, — заговорив Ордвей у слухавку, — вона погоджується. — За якусь хвилину він закінчив розмову.

Ордвей звернувся до керівника ТУО та Мела:

— Ми зберемо докази у квартирі, якщо будуть. Окрім цього, наразі ми нічого вдіяти не можемо.

Керівник ТУО похмуро сказав:

— Та ми тут ніхто нічого вдіяти не можемо, хіба молитися. — Зі стривоженим посірілим обличчям він почав записувати нове повідомлення для Рейсу Два.

Їжу, що її просив командир Вернон Демерест, уже подали пілотам Рейсу Два. Апетитний асортимент на таці, яку принесла одна зі стюардес із кухні-буфету першого класу, швидко зникав. Відкусивши шматок тарталетки з лобстером і грибами, приправленої пармезаном, Демерест вдячно простогнав.

Як і зазвичай, стюардеси проводили кампанію відгодовування худорлявого молодого бортінженера, Сая Джордана. Вони йому нишком підсунули кілька додаткових закусок на окремій тарілці позаду двох командирів, і тепер, поки Джордан порався над кранами кільцювання паливних баків, його щоки ледь не лускались від курячої печінки в беконі.

Невдовзі всім трьом пілотам, які по черзі відпочивали у тьмяно освітленій кабіні екіпажу, принесуть однакову чудо­ву основну страву та десерт, який авіакомпанія пода­ватиме пасажирам першого класу. Єдине, що пасажирам перепаде, а екіпажу — ні, це столове вино і шампанське.

«Транс Америка», як і більшість авіакомпаній, важко працювала над забезпеченням першокласної їжі в польоті. Дехто стверджував, що авіакомпанії — навіть міжнародні — мають перейматися лише перевезенням, знизити обслуговування під час польоту до рівня місцевих та позбутися зайвої розкоші, включно з їжею якості вищої, ніж простий запакований сухий пайок. Інші, проте, вважали, що надто велика частка сучасної галузі перевезень залишилася на рівні сухого пайка, і вітали домішку стилю й елегантності, якого надавала хороша їжа на борту. Авіакомпанії отримували дуже мало скарг стосовно харчового обслуговування. Більшість пасажирів — туристичного та першого класів — схвалювали їжу, сприймали її як свого роду розвагу та залюбки смакували.

Вернон Демерест, язиком вишукуючи останні соковиті шматочки лобстера, думав так само. У ту ж мить у кабіні екіпажу голосно задзвеніла система вибіркового виклику й загорівся сигнальний вогник радіопанелі.

Енсон Гарріс здійняв брови. Один дзвінок системи вибіркового виклику був справою незвичною; два протягом менш ніж години — чимсь винятковим.

— Дали б нам номер, якого немає в списках, — сказав позаду Сай Джордан.

Демерест потягнувся до радіоперемикачів.

— Я прийму.

Після взаємного розпізнавання між Рейсом Два та виробничо-диспетчерською службою у Нью-Йорку Вернон Демерест взявся записувати повідомлення в блокнот під ковпаком світла. Повідомлення надходило від керівника ТУО в аеропорту Лінкольна і починалося так: НЕПІДТВЕРДЖЕНА ЙМОВІРНІСТЬ… Чим далі звучало повідомлення, тим більше напружувалися риси обличчя Демереста у світлі. У кінці він коротко підтвердив почуте та без жодних коментарів закінчив передачу.

Демерест подав блокнот Енсонові Гаррісу, який прочитав написане, схиливши його до світла поруч. Гарріс м’яко свиснув. Тоді передав блокнот через плече Саєві Джордану.

Повідомлення системи вибіркового виклику закінчувалося словами: ПОВЕРНЕННЯ АБО ПРОМІЖНУ ПОСАДКУ НА РОЗСУД КОМАНДИРА.

Обоє пілотів знали, що потрібно вирішити питання командування. Хоча Енсон Гарріс сьогодні летів у ролі командира, а Демерест — другого пілота, Вернон Демерест — як командир-інспектор — мав вищу владу, якщо бажав нею скористатися.

Але у відповідь на запитальний погляд Гарріса, Демерест грубо відповів:

— Ти в лівому кріслі. Чого чекаєш?

Гарріс роздумував тільки якусь мить, а тоді оголосив: