Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

кіт нас розорить! Слухай, а може, він зумисне?

— Хто?

— Кіт, — погляд Вітаса свідчив про напружену роботу мозку. — А що — вирішив помститися за те, що ми його пофарбували! Тепер буде щоразу втікати, і його нам будуть щоразу повертати за двісті літів! Ні-і! — відрубав він. — Це вдруге, але й востаннє!!! Я зроблю оголошення з проханням його не повертати!

На обличчі Вітаса з’явилася хитра посмішка змовника. З’яви­лася на мить і тут же згасла.

— Двісті літів! — повторив він і обурено хитнув головою.

Блудного Спамаса Віола привезла наступного дня.

— Сволота! — буркнув Вітас, зазирнувши в картонну коробку з-під бананів.

Заніс коробку до будинку, опустив на підлогу вітальні й подався в комору готуватися до приїзду клієнтів.

Рената відірвалася від комп’ютера. Нахилилася над коробкою, подивилася з жалем на кота, такого ж поколошканого, як і раніше, тільки ще більше схудлого. Його шерсть брудна та злипла, а подекуди цегляної барви, але вже точно не тої ясно-червоної, в яку його пофарбували, свідчила про пристрасть Спамаса до бурлакування.

— Може, ти кіт-дворняга? — припустила вголос Рената. — Може, тобі треба надворі жити? У будці? Разом із Ґуґласом? Ви з ним заприятелюєте! — вона всміхнулася.

Сходила на кухню, виклала в мисочку котячий паштет із курячих тельбухів. Опустила блюдце в коробку, поставила перед мордою кота. Повернулася до ноутбука і оддалік із посмішкою на обличчі слухала, як кіт із апетитом і з бурчанням жере паштет.

Незабаром віднесла в салон «собачої краси» бутерброди з сиром і шинкою. Сьогодні Віолі та Вітасу належало працювати без перерви на обід. Вітас «ущільнив» графік прийому клієнтів і тимчасово оголосив суботу робочим днем. Після довгих міркувань він дійшов висновку, що розширювати бізнес необачно, адже тоді треба наймати і навчати нових людей, орендувати приміщення в Анікщяї, шукати меткого та відповідального менеджера. Рената в душі пораділа такому рішенню. З присутністю Віоли вона змирилася, та й сама Віола поводилася цілком адекватно, підкреслено тримала дистанцію з Вітасом. Принаймні у присутності Ренати. Але якби Віола проявляла до Вітаса інтерес, Рената все одно б це помітила. Адже вона не дурепа!

Ближче до вечора Спамас із апетитом знищив ще одну бляшанку котячого паштету. Кіт так і залишився лежати на дні коробки, немов світ за її межами його не цікавив.

Після вечері Віола поїхала додому. Вітас ще раз переглянув імейли, прочитав графік приїзду клієнтів, складений Ренатою. Похитав головою.

— Щось замовлень стало менше, — промовив замислено.

— Їх і так на два з гаком місяці наперед! — відповіла Рената. — Навіщо тобі більше?

— Для впевненості в завтрашньому дні.

— А завтрашній день у нас завжди буде пов’язаний із роботою? — поцікавилася Рената. — Ти і влітку працювати будеш?

Вітас глянув на Ренату зацікавлено.

— А у тебе є інші плани на літо?

— Можна було б кудись поїхати, — промовила вона. — Або полетіти! Ти ж хотів до Італії?

— Звісно, можна! — твердо заявив Вітас. — Треба тільки вирішити коли! А ти справді хочеш в Італію?

— Авжеж, — Рената кивнула. — Хочу Рим подивитися і Венецію!

Вітас зрадів, раптовий приплив почуттів змусив його обійняти Ренату та поцілувати в уста.

— Ти чого? — здивувалася дівчина.

— Я боявся, що ти звідси, від свого «молочного коріння», взагалі ніколи відірватися не захочеш!

— Я тобі такого не казала! — прошепотіла Рената.

Уночі їй не спалося. Дівчина, як це бувало вже не раз, лежала на боці та видивлялася на сплячого Вітаса, на його обличчя, чоло. Тільки один раз піднялася і вийшла у вітальню, щоб перевірити, як там Спамас.

Кіт лежав у коробці, поклавши морду на мисочку. Коробка все ж була для нього затісна. Рената тихенько підняла правою рукою голову кота, а лівою вийняла блюдце. Кіт розплющив очі і зиркнув на Ренату.

— Ні, ти не подумай, що я тобі зараз їсти принесу! — прошепотіла вона. — Вночі їсти шкідливо! Зачекай до ранку!

Повернулася, залізла під ковдру.

«Двоє мужиків у хаті, — подумала, знову поглядаючи на обличчя сплячого Вітаса. — Один доглянутий, інший обдертий! І один одного терпіти не можуть! Що з ними робити?»

Не знайшовши відповіді на це запитання, Рената заснула.

Розділ 92. Десь між Сен-Дізьє та Ремсом

Чорношкірий хлопець за кермом потужного контейнеровоза, що волік за собою ще й причіп із другим контейнером, виявився набагато говіркішим за військового льотчика. Відразу ж пояснив, що народився в Конґо, а виріс у Марселі, куди його батьки приїхали всередині такого ж контейнера — при цих словах він кивнув за спину — морем припливли.

— А що у ваших контейнерах? — пожвавішав Кукутіс, збагнувши, що спілкування з цим хлопцем буде необтяжливим і передбачуваним.

— Китайське пиво. Для Англії.

— Китайське пиво?! — здивувався Кукутіс. — Ніколи не пробував! І що, англійці його п’ють?

— Якщо везу, значить, п’ють! — весело відповів хлопець. — А ви, мабуть, до дітей? Зараз таке життя, що діти самі до батьків рідко їздять! Мої ось також у Марселі ображаються! Але я коли з Марсельського порту вантаж забираю, то завжди їх навідую!

— До дітей, але не до своїх, — з легкою заминкою промовив Кукутіс. — У них там проблеми... Допомогти треба.

Чорношкірий хлопець-водій розуміюче кивнув.

— Зараз у багатьох проблеми, — погодився він. — Ціни ростуть, безробіття також. Кажуть, що світова криза буде, і тоді Америка скасує долар, стане знову англійські фунти друкувати.

— Та ви що? — вирвалося у Кукутіса. — А з якого це дива в Америці фунти з’являться?

— Ну, вона ж була колись колонією Англії, як і Конґо було колонією Франції. У нас там і тепер багато людей хочуть знов у колонію! Ну а оскільки Франція нас укупі із землею більше брати не хоче, то ми самі їдемо!..

Хлопець зареготав. Потім замовк, побачивши праворуч від дороги велике панно зі схемою майбутньої розвилки дороги.

— Я вас у Ремсі висаджу, — сказав водій. — Звідти ви легко до Парижа дістанетесь. А мені прямо до моря, в Кале.

Кукутіс задумався. Щось раптом його занепокоїло. Права рука сама за пазуху пальта полізла і на серце лягла.

«Давно я до нього не прислухався!» — збагнув Кукутіс і на себе розсердився.

Відігнав докучливі думки, встановив у голові цілковиту тишу. У тиші обійняв внутрішнім слухом своє «глобусне» серце і тут же відчув у різних його місцях біль чи поколювання, а десь тремтіння неприємне.

«Багато вас, а я один», — прорвалася