Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

«Пішла геть!» — цитьнув на неї Кукутіс, і знову тихо стало.

Очі заплющив. Відчув, як пальці долоні, притиснутої до серця, затремтіли. А воно швидше забилося. І біль знайомий посилився, відштовхнувши його увагу від усіх інших серцевих відчуттів. Але серце у старого цього разу боліло не там, де Париж, а там, де Південна Англія, Кент. Париж у його серці мовчав. Тільки десь північніше, не дуже далеко від Парижа, кольнула чужа й одночасно рідна, литовська біда, до його серця своїм вістрям торкнулася. Торкнулася так, немов тримала її дуже тверда рука. Тверда та дужа. Яка, якщо натисне на голку, то по самісіньке вушко в серце Кукутіса зажене.

Страх скував Кукутіса. Страх не туди, куди треба, приїхати. Париж у його серці мовчав. Англія тривожила. Але ота голка на півночі Франції...

— А ви прямо до Англії? — спитав він несподівано у водія.

— Так, на поромі.

— Я, мабуть, із вами поїду, — не дуже рішуче попросився Кукутіс.

— До порту можна, — чорношкірий хлопець кивнув. — А далі не пустять. Там митниця і все таке... Англійці дуже строгі, сторонніх перевозити до себе забороняють, навіть якщо з нормальним паспортом!

— А там від Кале до Англії далеко? — поцікавився Кукутіс, хоча відповідь на це запитання майже все своє життя знав, ще зі школи, де стара вчителька географії любила математику і час від часу ставила всім дітям запитання: «Відстань від Паневежиса до Шауляя вдвічі більша, ніж відстань між Кале і Дувром, то яка відстань між Кале і Дувром?»

— На поромі дві години, — відповів водій. — Але там і літаки літають! Тільки не в Дувр, а далі!

— Ні, спасибі, — хитнув головою Кукутіс. — Краще вже морем!

Розділ 93. Марґейт. Графство Кент

Робочий день закінчився у Клаудіюса цього разу нервово і своїм фіналом якось навіть повторив сьогоднішню погоду — похмуру, вогку, рвійно-вітряну. Вже година минула від неприємного моменту, вже Ласло і Тиберій подалися на автобусну зупинку, щоб повертатися в Марґейт. А він усе ще сидів у комірці з кроликами і морськими свинками на старому стільці за дерев’яним верстатом, який перетворили на звичайний стіл. Сидів і час від часу поглядав на клітку з чорним кроликом, Інґридою. Поглядав і сам собі дивувався, дивувався тому, як можлива «втрата» цього кролика зіпсувала йому настрій. В принципі, нічого прикрого не відбулося. Прийшов покупець — румун років сорока, низенький, кремезний, у джинсах і чорній шкірянці. Разом із ним донька років десяти. Вибрали вони клітку і стали вибирати кролика. Дівчинка відразу пальцем на чорного показала. Клаудіюс став пояснювати батькові, що чорний кролик старий, ось-ось помре. Що краще купити сірого з іншої клітки або такого ж чорного, який разом із сірим живе. Вони ще молоді, маленькі. Їх можна гладити, їх можна легко до себе приручити. А румун англійською майже не тямить. Просто тримає в руках гроші і на доньку озирається. Слава богу, збагнув, врешті-решт, словосполучення «very old rabbit», пояснив румунською доньці, в чому річ, і пішли вони із сірим кроликом і новою кліткою, залишивши Клаудіюса в стані неабиякого нервового збудження.

«Треба випити», — подумав Клаудіюс, укотре вже перевіривши час по мобільнику.

З автобуса вийшов у центрі Марґейта, зайшов у своє улюблене «чорне» кафе з газетними вирізками на стінах. Узяв пляшку пива і спитав, чи немає у них чогось міцнішого.

Бармен кивнув і, не задаючи жодних запитань, нахилився, сховавшись за стійкою. Клаудіюс почув, як ляснув корок, витягнутий з пляшки, потім коротке булькання. На стійці перед ним з’явилася наповнена чарка.

— Що це? — поцікавився клієнт.

— Лоза, — отримав відповідь. — Граппа, — додав бармен, прочитавши на обличчі знайомого клієнта нерозуміння.

Сівши за садовий залізний столик, Клаудіюс ще раз обернувся до бармена.

«Можна було би з ним потеревенити, — подумав нерішуче. Але тут же відкинув цю думку. — Про що з ним балакати? Про те, як той приїхав сюди і влаштувався барменом? А він буде слухати про мої англійські пригоди? Навіщо воно йому треба!»

Пригубив «лозу», ковтнув пива з пляшки. Поєднання вийшло вдале.

«Добре б попоїсти», — знову озирнувся на стійку, де зазвичай на пластиковій таці лежали загорнуті в прозору плівку бутерброди по одному фунту.

Цього разу їх не було. Й їхня відсутність тільки посилила відчуття голоду. Знову в душі у Клаудіюса стало незатишно, як у будинку без даху. Повернулася нервозність пережитого нещодавно стресу. Захотілося знайти винного. Ця дівчинка-румунка на першопричину кепського настрою ніяк не тягнула, її батько — тим більше. На їхньому місці міг опинитися будь-хто, будь-яка людина, котра вирішила в силу обставин урізноманітнити своє життя кроликом або морською свинкою. Та, може, й уся історія з порятунком кролика-Інґриди тут ні до чого? Вона просто виявилася каталізатором для вихлюпу накопичених у Клаудіюса сумнівів і печалей, і якщо це справді так, то причина могла бути тільки одна — він сам. Адже «він сам» — це все, з чого складається чи не складається його теперішнє життя. Це й Інґрида зі своїми примхами і зі своєю рішучістю й упертістю. Це ж вона хотіла до Лондона, не він! Він тільки підтримував її бажання. Це ж вона перша з ним познайомилася ще до музичного фестивалю. Вона взяла його, можна сказати, за руку і зробила «своїм». Привезла його в Лондон і зробила емігрантом. Привезла його в Суррей у садибу пана Кравця і зробила садівником. А потім зробила його майстром із виготовлення кліток для кроликів. Маячня! Клаудіюс струснув головою. Допив чарку «лози» і попросив у бармена ще.

— Скільки коштує? — про всяк випадок, кивнув він на наповнену вдруге чарку.

— Один фунт, — відповів бармен. — У нас усе коштує один фунт.

Ціна Клаудіюса більше ніж влаштовувала. Вона його навіть трохи заспокоїла, і він на кілька хвилин забув про Інґриду.

Але потім, звичним маршрутом над морем дійшовши до своєї вулиці і побачивши у вікні Інґриди та Міри світло, все згадав: і нещодавні думки, і гіркоту, і роздратування.

Уперше за весь час на стукіт Клаудіюса двері відчинила сама Інґрида.

— Я вже спати зібралася, — втомлено промовила вона, навіть не привітавшись.

— Давай вийдемо хоч на десять хвилин! — вимогливо сказав Клаудіюс. — Хочу тебе про дещо спитати.

Інґрида глянула на нього із сумнівом у погляді. Стенула плечима.

— Гаразд, — сказала вона. — На десять хвилин! Не