Читати книгу - "Забудь-річка"

Саме так трапилося цього року, тому, з осудом дивлячись на Улянин животик, що вже досить помітно випинався під сукнею, шеф зітхнув і дозволив їй у невеличку перерву між святами «працювати вдома» — а насправді валятися на канапі, до чого останнім часом вона була схильна. Вагітність сильно змінила плин життя — на роботі тепер їй фактично не доручали нових справ — а який сенс, якщо все одно до кінця не доведе. Уляна потроху перетворювалась на захребетницю, яку не можуть скинути з плечей через повагу до минулих заслуг.

Степан нарешті вийшов-таки на роботу у службу безпеки невеликого банку, де, як з’ясувалося, працював його колишній армійський товариш. Графік його роботи не залежав від свят, тому травневу «відпустку» вони проводили у Києві, спустілому та повільному. Такий Київ нагадував Уляні 90-ті, університетські часи, коли на перехрестях стояли регулювальниці, а люди пересувалися вулицями неспіхом, вітаючись зі знайомими та зупиняючись погомоніти, зовсім, як у провінційному Очакові.

Уляна багато гуляла, здійснила з Настунею ритуальні відвідини зоопарку, який останнім часом зажив слави завдяки гучним смертям тварин — слон, крокодил, біла верблюдиця, олень, страус, лама, павич загинули тут одне за одним, немовби не витримали нової української влади. Потім з’їздила на жіноче родео — так Степан називав ходіння крамницями — а треба було купити на літо сукенок, та й собі придивитися якісь штани для пуза, бо в старі воно вже не вміщалося, доводилося застібати їх попід самим низом, як роблять дядьки з пивняками.

Знайшовся час і на відпочинок, і на те, щоб ретельно зібратися у дорогу — адже двотижневі канікули закінчувалися Гробками, святими днями для кожного українця, чиї предки лежать у рідній землі — а наша земля хіба не наполовину складається з кісток та праху предків. Уважно вибрала віночок для бабусі, лампадку, пофарбувала крашанок. Окремо вклала до валізи пакетики із землею — прозорий з сірою італійською з могили Стефано Шагути та темний, шитий з тканини, що його привіз Степан з могили батька. Бабуся, мабуть, була б утішена тим, що врешті лежатиме під однією землею зі своїм чоловіком — хоча насправді невідомо було, хто зі знайдених Шагут був ним насправді. А може, взагалі жоден, може, ним був той, що його фотографію Вікінг знайшов останньою. Теку з фотографіями та копіями документів Уляна вклала окремо, щоб не зім’ялася серед інших речей — хтозна, може, мама таки вгледить якісь рідні риси, може, впізнає нарешті, бо жіноча інтуїція часом робить дива.

Вони виїхали в суботу і прилаштувалися до потоку машин із віночками попід заднім склом — це кияни нового призову їхали вшановувати тих, хто народив їх або їхніх батьків на Наддніпрянщині, у Таврії, Бессарабії чи Криму. Обіч доріг стояли машини, очікуючи на свої екіпажі, що відійшли до найближчої лісосмуги, а деякі водії лінувалися далеко ходити та прилаштовувалися просто на узбіччі, відвернувшись від дороги та характерно тримаючи руки внизу.

— І чим тобі не Бельгія? — запитала Уляна, вказуючи на таких.

— В смислі? — не зрозумів Степан.

— В смислі їхнього знаменитого хлопчика, який фонтан.

— А! — Степан посміхнувся.

— У нас таких фонтанів на кожному кілометрі. Люди прості, як свинячий хвіст. Катька їх називає «пісяючий мачо». А чого іще хотіти, коли президентом гопник?

— Мамо, а що таке мачо? — запитала з заднього сидіння Настуня.

— Ой, до речі, прочитала тут анекдот про мачо. Янукович дивиться на себе в дзеркало: «Я — чмо! Я — справжній чмо!». А помічник йому: «Вікторе Федоровичу, скільки разів можна повторювати: не чмо, а мачо!».

Вона сама весело засміялася, бо віднедавна легко міняла настрій — від сумного до веселого і навпаки.

— Ма, ну скажи! — наполягала мала.

— Мачо — це справжній чоловік. Самець.

— А чмо?

— А чмо — це наш президент.

— Ні, ну справді!

— Справді, справді, от і Степан підтвердить.

Степан кивнув, не відриваючись від дороги.

— А як же його обрали президентом? — Настуня була допитливою дівчинкою.

— Проблема навіть не в тому, як його обрали, а як зняти, — вже серйозно і навіть сумно зітхнула Уляна. — Бо, здається, це чмо у нас надовго.

— А як його зняти? — не вгавала мала.

— Та побоююся, що ніяк. За ним Росія. Вони нас так просто не відпустять.

Уляні згадався позавчорашній парад на Хрещатику у найгірших радянських традиціях — перевдягнуті у червоноармійців солдати, танк Т-34, червоні прапори, і у всіх новинах депутати, мери та міністри з георгіївськими стрічками на грудях. Фальшиві ветерани брязкотіли медалями, нагадуючи дзвіночки кіз, що паслися на галявині закинутого очаківського госпіталю, на довгих столах стояли пластикові тарілки з кашею та хлібом, викликаючи спогади про районну школу-інтернат та два відра помиїв, що їх регулярно вивозила велосипедом кухар тьотя Надя для свого кабанчика. Від подібних асоціацій Уляну занудило, і вона похапцем ковтнула негазованої води, яку віднедавна завжди тримала при собі у сумочці. Невже усе це повертається?

Перемога, після якої переможці їздять на заробітки до переможених. Перемога, після якої країна-переможець гниє і розвалюється, а переможена навпаки — цвіте і повертає собі втрачене. Перемога, в результаті якої переможений стає світовим лідером, а переможець закриває дірки на піджаку орденськими стрічками і порожню душу заливає ритуальними «фронтовими» ста грамами. А віднедавна Перемога — як покарання, бо за виявлені сумніви щодо неї хочуть запровадити кримінальну відповідальність.

Проте вагітним жінкам не можна хвилюватися й думати про політику, це погано відбивається на здоров’ї малюка.

Здається, останню фразу Уляна сказала вголос, тому що Степан знову кивнув:

— Правильно.

— Що правильно?

— Правильно, що ти не повинна думати про політику.

— А чому? — знову вчепилась із заднього сидіння мала.

— Тому що це сумно. Тому що мама буде переживати, а значить братик у неї в животі теж буде переживати, а йому це шкідливо, — пояснив Степан.

— Авжеж, — погодилася Уляна. — А жити у такій країні йому не шкідливо, — і впіймавши докірливий погляд з-за керма одразу виправилася. — Ну гаразд, більше не буду. Все, все, все.

Вона взялася гризти яблуко, бо прочитала, що вагітним це корисно, бо й вітаміни дає, і стримує від того, щоб весь час щось жерти. І без того вже на боках складки з’явилися.

Вони їхали без поспіху, зупинялися на заправках попити чаю — бо кава шкідлива для вагітних —