Читати книгу - "Крістіна"

ремонтуватиму. Я це вмію так само добре, як і все інше. — І він приголомшив мене, додавши недбалим тоном: — Сподіваюся вмовити Лі, щоб поїхала зі мною.

Пиво пішло не в те горло, і я закашлявся, обливаючи штани. Арні двічі гупнув мене кулаком по спині.

— Ти як?

— Норма, — вичавив із себе я. — Не туди пішло. Арні… чувак, якщо ти думаєш, що вона поїде з тобою, то ти живеш в уявному світі. Вона пише заяви на вступ у різні коледжі. Цілу теку вже назбирала. Вона дуже серйозно налаштована.

Його очі миттєво звузилися, і з завмиранням серця я зрозумів, що зрадливе пиво підбило мене вибовкати більше, ніж я збирався.

— А звідки ти так багато знаєш про мою дівчину?

Зовсім раптово у мене виникло відчуття, що я ступив на довжелезне поле, по саму зав’язку нафаршироване мінами.

— Арні, вона тільки про це й торочить. Щойно почне, її вже не спинити, рот не закривається.

— Чарівно. Деннісе, ти ж не відбиваєш її в мене? — Пильно, звуженими від підозри очима, він дивився на мене. — Ти на таке не здатен. Чи здатен?

— Ні, — чистосердечно збрехав я. — Ображаєш.

— Тоді чому ти в курсі всього, що вона робить?

— Іноді я її бачу. Говоримо про тебе.

— Вона про мене говорила?

— Ага, трішки, — недбало відповів я. — Сказала, що у вас виникла сварка через Крістіну.

То був правильний хід. Арні розслабився.

— Та там нічого такого. Погиркались трохи. Вона отямиться. А в Каліфорнії теж є хороші універи, якщо так хоче вчитися. Деннісе, ми з нею одружимося. Діти в нас будуть і всяка така херня.

Я щосили намагався зберегти незворушний вираз обличчя.

— А вона про це знає?

Арні розсміявся.

— Та яке там! Ще не час. Але дізнається. Уже зовсім скоро. Я її кохаю, і ніхто і ніщо не стане нам на заваді. — Сміх ущух. — А про Крістіну вона що казала?

Знову міна.

— Казала, що вона їй не подобається. Я думаю… може, Лі трохи ревнує.

Ще один правильний хід. Арні ще більше розслабився.

— Та звісна річ. Але, Деннісе, вона отямиться. Стежка справжнього кохання ніколи не буває рівною, але вона прийде до тями, не хвилюйся. Як побачиш її знову, передай, що я подзвоню. Чи поговорю з нею, коли канікули скінчаться.

Я подумав, чи не сказати йому, що Лі просто зараз у Каліфорнії, та вирішив за краще змовчати. Цікаво, як цей новий підозріливий Арні сприйняв би те, що я цілувався з дівчиною, яку він планував узяти за дружину, що обіймав її… що вже потроху закохувався в неї.

— Деннісе, глянь! — закричав Арні, тицяючи пальцем на екран телевізора.

Там знову показували Таймс-Сквер. Тамтешня юрба була велетенським — і ще не до кінця розпухлим — організмом. Годинник показував щойно по пів на дванадцяту. Старий рік згасав.

— Ти диви на цих гівнярів!

Захихотівши тим своїм радісним пронизливим смішком, він допив пиво й пішов униз по нову упаковку. А я сидів у кріслі й думав про Велча і Реппертона, Трелоні, Стентона, Ванденберга і Дарнелла. Думав про те, як Арні — чи той, на кого він перетворився, — вважав, що між ним і Лі, як між двома закоханими, виникло дрібне непорозуміння, але наприкінці навчального року вони одружаться, як у всіх тих бріолінових баладах про кохання з франтуватих п’ятдесятих.

І Господи Боже, які ж велетенські по мені бігли мурашки.

Ми зустріли Новий рік.

Арні приніс кілька святкових хлопавок — із тих, які бахкають, і висипається хмара крихітного серпантину. Ми сказали тост за сімдесят дев’ятий і ще трохи поговорили на нейтральні теми, такі як прикрий виліт «Філліз» із «плей-оф» і шанси «Стілерів» дійти до Суперкубка.

Миска з попкорном майже спорожніла, у ній залишалися самі нерозкриті зернята й обгорілі хвостики, коли я взяв розмову в свої руки й поставив запитання, якого доти уникав.

— Арні? Як думаєш, що сталося з Дарнеллом?

Він гостро на мене зиркнув і перевів погляд на екран телевізора, де танцювали парочки з новорічним конфеті у волоссі. І відпив ще трохи пива.

— Люди, з якими він вів бізнес, заткнули йому рота, щоб він усіх не здав. Я думаю, сталося саме це.

— Ті люди, на яких він працював?

— Вілл завжди казав, що південна мафія — це жах, — відповів Арні, — але колумбійці ще гірші.

— А хто ці…

— Колумбійці? — Арні цинічно розсміявся. — Кокаїнові ковбої, ось хто такі колумбійці. Вілл колись твердив, що вони тебе вб’ють, якщо ти навіть не так глянеш на одну з їхніх жінок — а іноді вб’ють, навіть якщо нормально глянеш. Може, це колумбійці його порішили. Там такий гармидер був, що, скоріш за все, вони.

— Ти возив для Дарнелла кокс?

Він знизав плечима.

— Я возив для Дарнелла всяке. Коку перевозив лише раз чи двічі, і слава Христу, що мене взяли з неоподаткованими цигарками, а не з чимось гіршим. Мене спіймали на гарячому. Херово. Але якби ситуація склалася так само, то я б, мабуть, знов поїхав. Вілл був брудним засмальцьованим старим сучим сином, але в чомусь він був нормальний, — його очі затуманилися, стали дивними. — Ага, у чомусь він був нічого так. Але забагато знав. Ось чому його пустили в розпил. Він забагато знав… і рано чи пізно щось би вибовкав. Мабуть, то колумбійці. Шизики йобнуті.

— Я тебе не розумію. Та й не моя це справа, напевно.

Він подивився на мене, вишкірив у посмішці зуби й підморгнув.

— То принцип доміно, — сказав він. — В усякому разі, так мало бути. Є дядько, якого звуть Генрі Бак. Він мав стукнути на мене. Я повинен був стукнути на Вілла. А далі — великий куш — Вілл мав стуканути на людей з півдня, які продавали йому наркоту, феєрверки, сигарети й бухло. Саме ті люди були насправді потрібні Джа… копам. Особливо колумбійці.

— І ти думаєш, вони його вбили?

Він байдуже глянув на мене.

— Чи вони, чи південна братва. А хто ж іще?

Я похитав головою.

— Що ж, — сказав він, — ще по пиву, і я відвезу тебе додому. Я класно провів час, Деннісе, правда класно.

Відгомін правди в цьому був, та тільки Арні б ніколи не видав мудацького коментаря в стилі «я класно провів час, правда класно». Колишній Арні — нізащо.

— Так, я теж.

Більше пива не хотілося, але я все одно взяв. Бо прагнув якнайдалі відтягти неминучий момент потрапляння всередину Крістіни. Ще вдень це здавалося необхідним кроком, без якого не