Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

членом багатьох спілок. Не добродійних, як його батько! Існувала спілка, що дбала про спорудження пам’ятника Асті Нільсен, було кілька спілок журналістів і спілка, яка організовувала щорічні кінофестивалі з конкурсами краси й жіночим боксом. І в кожній Арнольд був діяльним членом.

Він нітрохи не журився тим, що йому доводилося редагувати брудні матеріали. По-моєму, він навіть не помічав, що йому платять за брехню або напівбрехню. Самого його не можна було підкупити, він не брав навіть дрібних подарунків, навіть невинних запрошень, якщо відчував за ними якусь приховану мету. Брехав він тільки для свого шефа. Був такий, як і більшість чесних попихачів тих, що загрібають гроші.

Арнольд бачив перед собою тільки одне завдання: бути корисним дружині. Він кружляв віддалік від неї, на околицях її життя. Вони не жили вкупі, не їли, не спали разом, навіть не зустрічалися. Йому було досить того, що кожен знав: Арнольд Ціппер — чоловік тієї чарівної, хоч і не ласкавої до чоловіків артистки кіно. А може, це тільки так здавалося? Бо потім я довідався, що він був одним із найнещасніших людей, які будь-коли крутилися між кіно й газетою, хоч усе-таки мав вигляд щасливішого, ніж два роки тому у Відні, ще без дружини.

Для неї він гнув спину, коли видавець лаяв його, для неї писав брехливі повідомлення, для неї бігав брати інтерв’ю, для неї був «корисним кіножурналістом», для неї годинами розмовляв з агентами, що збирали оголошення. А оскільки в світі кіно рука руку мила відверто, в усіх перед очима — це була одна з небагатьох цнот того світу, — то Ціппер не соромився розповідати в кав’ярні чи клубі, що «відводить удари» від своєї дружини і «залагоджує справи» для неї, хоч вона майже не цікавилася тим, що він робить.

Бо Ерні було байдужісінько до нього. Вона мешкала за містом, певна річ, на західній околиці, у вишуканому районі, де, неподалік від директорів банків, політиків і промисловців, утворилась колонія добре оплачуваних митців. Вона мешкала з трьома приятельками, двома хортами, що були тоді дуже модні, садівником та шофером у віллі — звичайно ж, у віллі. Фігурки Будди починалися вже в передпокої і тяглись аж до спальні. Одна з приятельок була морфіністка (цього вимагав добрий тон) і мала грамофон, який заколисував її до сну. Він не вмовкав цілий день; крізь усі двері було чути його віддалений стогін, що супроводив мелодію, і тоненьке вищання, коли його накручували. Нагорі, в кімнаті, де були самі лише канапи, хорти і Будди, сиділа Арнольдова дружина, коли не була в ательє.

Удома Ерна вранці носила кімоно, до другого сніданку, який вона їла о четвертій пополудні, надягала так зване «дезабільє» з плісованого прозорого шовку, а вислизнувши з цього убору, відразу пірнала — адже це була її пора — у вечірній, тобто в «туалет». Потім приймала гостей.

Це були її колеги з сусідніх вілл, самі улюбленці публіки, демонічні, саркастичні, ліричні, облесники — і плебейські типи, бабії та незрівнянні переможці долі. Ох, які вони були на вигляд нудні й добродушні! На них не було гриму, не світили лампи, їм не давав наказів режисер. Не треба було нікого слухати, хіба що звичаю, який велів їм двічі одружуватись протягом п’яти років і тричі на рік давати себе обкрадати. Дивлячись, як вони грали в карти і в доміно, як їли шніцелі в сухариках і наминали листки салати, як вони змішували лікери й танцювали під грамофон, не можна було зрозуміти, що, власне, спонукало їх стати артистами, гасати в химерних костюмах просторими галасливими, захаращеними ательє; що змушувало їх проливати сльози, вступати на картонні трони, мчати на конях і тонути разом з кораблями; навіщо вони виставляли своє особисте життя у вітринах і розписували його в газетах, виносили на люди свої біографії, самі викликали навколо себе плітки, брехали і спростовували брехню, закохувались, не вірячи в кохання, і розлучалися, не вірячи в розлучення. Ох, чому вони не були продавцями сигарет, біржовими маклерами, чесними годинникарями і банковими службовцями, як їхні батьки? Чому вони гралися в такий собі веселий народ митців і ставали в опозицію до своїх сусідів — директорів банків, промисловців і землевласників? Чи вони всі прийшли до акторства тим самим шляхом, що й Ерна Вільдер?

Раз на тиждень, після обіду в неділю, Арнольд міг провідати свою дружину.

— Я ненавиджу неділі! — казала Ерна. — З людьми приємно, але в неділю вони мені діють на нерви! Але добре, що більшість людей працює. — Тому в неділю вона нікуди не виходила. — Вдома я буваю тільки в неділю! — заявляла вона кільком знайомим, яких хотіла бачити в себе не лише в офіційну середу.

Отже, Арнольд ходив до неї в неділю після обіду.

Це був єдиний раз на тиждень, коли він наймав машину, бо купував дружині квітки, а був надто сором’язливий і не хотів, щоб його хтось бачив на вулиці з букетом. Він надягав елегантний костюм — тепер він мав їх кілька, бо в тому великому світі, в якому він тепер жив, треба було краще одягатися, ніж їсти. Він навіть носив монокль у кишені жилета. Той монокль на його сумному обличчі був, мов замерзлий ставок на тлі осіннього краєвиду. Але він мусив його носити, бо відвідував конкурси краси, до того ж був короткозорий.

Костюми його були пошиті в одній із тих дорогих, хоч і маленьких, кравецьких майстерень, про які великий світ поки що не знав. Рік тому вона ще працювала на листонош, та раптом отримала замовлення від якогось актора, і всім турботам настав кінець. Хтось у нічному клубі казав:

— Я винен Чіпекові тисячу марок.

— А хто це? — питав його співрозмовник.

— А ви не знаєте, хто такий Чіпек?

І співрозмовник починав думати, чи не краще було сказати, що він знає Чіпека, не признаватися вголос, що й не чув про нього.

— Чіпек — найкращий кравець у Європі! — проголошував боржник (а якщо він був дотепний, то казав: «У Європі і в околицях!»)

Тоді всі відсували стільці й