Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

У ньому було повно прихованих, дуже тонких, непомітних на перший погляд вартостей, які міг поцінувати тільки знавець. Отож знавець починав докладно пояснювати, що петельки на вилогах цнотливо зашиті, хоч мають такий вигляд, наче в них можна вткнути квітку. Кишені всередині сірі, а не білі, штани тримаються без паска і без шлейок, а жилет не має ззаду пряжки. Внутрішні кишені піджака з хлястиками, а підшивка знизу не пришита, тільки підрублена, «щоб не витягався матеріал», як кажуть фахівці.

Цьому Чіпекові, якого артисти вже кілька років рекомендували один одному, «давав роботу», за його словами, й Арнольд.

— Усі тепер одягаються в Чіпека, — пояснював він.

Арнольд показав мені деякі приховані вартості свого вбрання, яких не помітили й ніколи не помітять інші клієнти. Пригадую собі жилет, так дивовижно скроєний, що його можна було носити «низько» й «високо», тобто з великим і малим викотом, залежно від кольору костюма.

Як далеко були вже ті часи, коли Арнольд носив простецький костюм із перефарбованого військового сукна! Мій приятель Ціппер призвичаївся до багатьох дорогих дурничок, його краватки могли б правити за взірець, це доводилось визнавати навіть тим, хто неприхильно ставився до нього, його черевики були пошиті за міркою і ручним способом, а до крамниць готових товарів Ціппер відчував таку відразу, як я до різниць.

Багато хто сушив собі голову над його стосунками з дружиною.

— Що вона робить з таким чоловіком? — питали злостиві.

— Що він робить з такою жінкою? — питали добродушні.

— Чому вони не розлучаться, як усі? — питали безсторонні.

Проте Ерна особливо наголошувала на своєму дивному подружньому житті. Коли її хтось питав про їхні стосунки, вона пояснювала:

— Ми з моїм дорогим Арнольдом брали католицький шлюб і не можемо розлучитися.

Ерна казала це навіть у моїй присутності, а я ж був їхнім свідком, коли вони брали цивільний шлюб!

Те, що вона його називала «дорогим Арнольдом», здавалось мені негідним навіть її самої. Навіщо? Ніщо ж не змушувало її вдаватися до цього банального прикметника. Могла б трохи подумати і знайти бодай оригінальніше слово. Проте Арнольд усміхався, коли вона звала його «дорогим». Звертаючись до нього, вона могла навіть сказати «найдорожчий». Він усміхався, як той, кому відомо більше, ніж іншим. Нехай усі думають, що він тільки «дорогий», а сам він знає і такі хвилини, коли його звуть іншими словами.

«Чому Ерна тримається Арнольда? — питав і я себе. — Мабуть, тому, що вона розумна і має гіркий досвід, отже, думає і про ті тяжкі часи, які можуть ще спіткати її». З деяких її балачок я зрозумів, що вона була забобонна й завела собі чоловіка з тих самих міркувань, з яких дехто вішає в машині мавпочку: щоб уберегтися від нещасливого випадку. Але за цим забобоном ховалась туга, якої вона сама не усвідомлювала, захолола частка душі, якої людина не відчуває, сидячи в теплій кімнаті, прихована крихта злиденності, якої ми нікому не показуєм і самі не бачимо, поки багаті, тремтяча туга, що озивається аж у останні хвилини життя.

Однієї неділі, коли Ерна запросила до себе й мене, я переконав Арнольда не наймати машини, а піти зі мною пішки.

Був теплий день, знов теплий день після тривалого холоду. Люди, від яких Ерна замикалася, хоч їй було з ними «приємно», цілими валками йшли за місто. Було бабине літо, сонце заливало вулиці останнім веселим золотом. З дерев по узбіччях опадало жовте листя.

— Я тобі вдячний за те, що ти намовив мене піти з собою, — сказав Арнольд. — Я вже давно не гуляв так спокійно. Пам’ятаєш наші мандрівки з моїм батьком?

— Пам’ятаю, — відповів я, — так добре пам’ятаю, наче це було вчора. Твій батько був у світло-сірому цупкому капелюсі із ще яснішою стрічкою, дуже широкою. Вона затуляла майже півкапелюха.

— Справжній Габіг! — перекривив батька Арнольд.

— Так, справжній Габіг. А ще в твого батька був ціпок з головкою зі справжньої слонової кістки. Вона кілька разів відпадала, бо стерлася нарізь. Твій батько намотав на ціпок папірця, щоб головка краще трималась. Ми ходили в Крапфенвальдль, спинялися перед костелом Собеського, і твій батько казав: «Цього Собеського дуже переоцінюють. Віденці й без нього упоралися б з турками». Він не любив короля Собеського. Зрештою, він був патріотом, хоч не хотів цього визнавати, хіба що тільки під час війни.

— Учора я отримав від батька листа, — мовив Арнольд. — На, прочитай!

Я почав читати.

«Мій коханий сину!» Я перегорнув аркушик і знов побачив там незмінне закінчення: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Старий Ціппер писав синові, що він здоровий і тричі на тиждень ходить у кіно. Завдяки давнім зв’язкам він діставав безкоштовні квитки, що були недійсні тільки в неділю та в інші свята, йому, власне, байдуже, писав старий Ціппер, але мати зраділа б, якби її славетна невістка передала вітання. Я ще не бачив її почерку, писав старий Ціппер. Та якщо він знатиме, що його син щасливий, то не перейматиметься мовчанкою дуже завантажених людей. Бо йому відомо, що таке напружена праця.

Я повернув Арнольдові листа. За своєю звичкою він склав його вчетверо і сховав у нотатник. Якусь хвилину ми йшли мовчки. Раптом Арнольд сказав:

— Батьки відчувають, як ведеться їхньому синові. Ох, якби вони знали правду про наше подружнє життя!

Я спробував пожартувати:

— Чого ти хочеш? Воно ж вас улаштовує?

— Не жартуй, — мовив Арнольд. — Я ніколи не був щасливий. І ніколи не був такий нещасний, як тепер. Коли б ти знав, як я жив ці роки! Це почалося ще у Вроцлаві. Ми мешкали в готелі, в двох сусідніх номерах. Служник, коли ми приїхали, зразу відчинив двері, що з’єднували номери, й заніс наші речі.