Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Барви космосу, – в’їдливо скривився один із лисих добродіїв, які хапалися за стільці, і, підіймаючи очі до стелі, як моні здалося, зауважив мене.

– Я тут, бо мені дали адресу, – пояснив я, втішившися, що нарешті добра душа зволила взяти мою присутність до уваги. – Я антиквар, і мені сказали, ніби сюди навідується мій – клієнт. Чи не знаєте ви його часом? Він виглядає.

– Таж мої сни у сто разів кращі! – мовив добродій, дивлячись на мене, і я зрозумів: він, хоч і ниже мене поглядом, не чує нічого з того, що я йому щойно виголосив, бо я для нього не існую. Як воно виходило, не знаю, може, й справді, оповідники снів мали якісь інші тіла, бо він мене таки не бачив. Дивився і не бачив.

– Мої сни без порівняння! І в наближенні подібних ніхто не снить!

– Це нахабство! Ваші сни й сотої часточки не містять усіх тих відкрить, що мої! Кольорові сни – жалюгідна, примітивна профанація! – так голосно закричала пані, яка відбігла сиґари, що всі затихли, ніби це послужило сигналом, зрозумілим лише оповідникам снів, і деякий час дійсно панувала цілковита тиша, аж я завагався, чи не заснув, а потім ця тиша перетворилася на дзюрчання, і до мене долинули спочатку окремі слова, а тоді цілі речення (видно, дама, що позбулася сиґари і від цього постаріла, якось під час тиші встигла уговтати інших, дірвавшися до голосу), які заповнили собою одразу все помешкання.

– Отож, сиджу я за друкарською машинкою в страхувальному відділі, де я колись працювала, не дивіться так на мене, бо якщо ви тепер щось скажете, я вам цього до смерти не прощу, не випробовуйте мого терпіння! – отож сиджу я за друкарською машинкою, приготувавшися записувати листа, що його мені хоче диктувати мій тодішній шеф, досить, між іншим, безглузда людина, хоч, правда, коли я його повчала, а він того потребував, він завжди мене слухався, і то кожного разу виходило йому на добре. Ну, сиджу й чекаю. А він, замість диктувати, хоч папери, які він тримає, всі позначені «терміново», дивиться на мене, ну, так жалісно й каже: «Ви ж отримуєте пенсію, тому я не годен вам диктувати!» «Певне ж не годні», – відповідаю я, і мені на думці, що я справді дістаю пенсію, а він, бідака, два роки, як помер, – «ваше іцастя, що ви це своєчасно пригадали», – кажу я. І заки я встигаю докінчити, бачу: я вже стою на вулиці, яка з хідниками, проте без будинків, їде в космос, і то дедалі швидше. Бо не тільки вулиця їде, а й глибина космосу летить на мене лапатим снігом, який є одночасно і дирижаблями – зовсім, як за моєї молодости, ах то був час! – що кожної миті міняють форму. Вулиця, на якій я тримаюся, так швидко мчить уперед, що мені у вухах, шугаючи повз мене в безвість, гудуть Чумацькі Шляхи, вкриті телеграфними стовпами (тому вони й гудуть), а вулиця з щораз більшою швидкістю, вона аж двигтить, жене крізь усесвіт. Я сіпаю за віжки, спонукуючи її зупинитися, бо я ледве жива, та вулиця не зупиняється, хоч як я рву віжки, і в мене до крови пошматовані долоні. Пропали мої руки, думаю я і підіймаю їх до обличчя, аби пильніше розглянути шкоду, і мені якось надміру дивно, що це мої руки. Невже це справді мої руки? – сумніваюся я, роздивляючись їх, і, поки я їх розглядаю, вулиця піді мною випаровується, і я в небачених досі форм, бо він одночасно і круглий і шпичастий, соборі, який висить на ниточках у самому центрі світобудови. Внизу крізь пачки зоряних систем, як у баґажному відділі, тільки ці пачки прозорі, мені видно, – а бачу я одразу в кількох плянах, – що людям собор, де я стою і все це спостерігаю, ввижається не собором, а циклопічною атомовою ложкою, яка простяглася на все небо і якій вони служать молебні, щоб вона не знищила їхню землю. Мені весело, уявляти, як люди на землі приймають собор за ложку, властиво навіть не за ложку, а за ополоник, хоч я й знаю: інакше вони не можуть, бо з землі цей собор дійсно виглядає атомовою ложкою, чи то ополоником. Мені це відоме тільки тому, що частина мого зору стоїть на землі і дивиться разом з людьми угору, але я вся не на землі, а в цьому соборі, і, крім мене, тут ні душі. У соборі така порожнеча, аж стіни повторюють* луну моїх кроків, і це відлуння здіймається низками кажанів, які на моїх очах перетворюються на оберемки в’яленої риби, що налипають угорі до бані. Я пробую простежити, як відбувається цей перехід, однак поки я дивлюся на в’язки риб, десь збоку утворюється туман, і я одразу ж переконуюся: це не риби, а вірьовки погойдуються з бані. І справді на вірьовці спускається балія з щойно замішаним цементом ремонтувати собор, і я раптом зауважую на плитах собору (плити велетенські, як мармурові брами) купи піску, яких я ще мить тому не помічала, може, їх і справді не було, й чую шерех. Щось шелестить і скрипить, аж поки я ловлю себе на думці, та ж це пісок перелітає в соборі з одного місця на друге, а це ознака, що тут не все гаразд, бож пісок – пустеля, і коли я уважніше гляну на нього, я порину туди з головою, і я боюся кинути оком на те місце, щоб не надати йому інтенсивнішого існування. Я заплющую очі й гукаю, нехай до мене хтось обізветься, бо від іншого голосу пустеля в соборі зникне, тільки ніде нікого нема, і до мене ніхто не відзивається. Тоді я, усвідомивши, що мої намагання марні, перестаю кричати і змушую себе зосередитися на чомусь іншому, хоч покищо це не вдасться. Але, видно, мій крик таки допоміг, бо пісок і кадовб з цементом зникають, і на їхньому місці вишиковуються ряди стільців, як у театрі. Потім і стільці розчиняються в повітрі, а тоді знову з’являються, ніби їх вивівас й приносить назад вітром, бо вітер навколо знявся такий, що все вирує, хоч мене цей вир покищо не зачіпає. Я силкуюся встановити, звідки такий вітер, і бачу: те, що мені ввижалося однією з головних колон, на яких тримається собор, не колона, а скриня під кам'яним балдахи- ном, і то радше1 не скриня, а ночви чи навіть