Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Коли, коли, мій любий друже,

Ми скочим в сідла бойові,

Візьмемо шаблі гострі в руки

Й очистим землю від Москви?

А потім, обірвавши пісню на півслові, озирались навколо, щоб, бач, не підслухали сексоти, не донесли владі і вона їх не запроторила кудись у далекий Сибір. Ви не бачили цього заляканого і змученого окупацією народу. Ви бачили батька — блискучого царського офіцера. У своєму домі, на параді — це обрії формування вашої свідомости. Ви порвали духовне коріння з українцями і не знаєте ні наших страждань і приниження національної гідности, ні історичних і козацьких пісень. А я все це знаю. І коли я бачив змучену селянку, що так зігнула на колгоспному полі хребет, що вже й не розгинається, впізнаю в ній свою рідну матір і всю Україну — запряжену вашими опричниками і чекістами в московське ярмо. І не красивий одяг на собі стоїть в мене перед очима, а взута в гумові чоботи, вдягнена в синю куфайку, з сірою хусткою на голові на колгоспному лані напівзігнута під московським нагаєм моя рідна ненька-Україна. Я люблю її. І ночами прошу в Бога кари її катам…

Я змовк, ледь не трясучись від збудження. Дивнич не поспішав продовжувати розмову.

— Дозволите мені запалити? — перевів Дивнич розмову і простягнув мені пачку сигарет. — Ви палите? Беріть!

— Дякую, я не палю.

— І не палили?

— Палив, коли в армії служив. А потім покинув.

— Маєте силу волі.

— Я гартував себе, як Рахметов. Знав, що на мене чекає важкий шлях, тому постарався відучити себе від усіх тих звичок, які робили б мене слабшим. Я дорожу свободою, тому не залежу ні від тютюну, ні від горілки і ні від чогось такого, без чого організм може обійтися.

— А я ось не зумів покинути куриво.

— Мабуть, не вельми хотіли.

— Може, й так.

— То, може, розкажете, як вам удалося звільнитися достроково?

— Розповім. Отже, те, що я вам досі розповідав, було еволюцією мого політичного світогляду від антикомуніста до комуніста. Власне, комуністом я не став, але прийшов до переконання, що КПРС іде єдино правильним курсом, і тому я прихильник цього курсу і в міру сил моїх йому сприяю і сприятиму. Чекісти знали про мої тривалі добрі взаємини з українськими націоналістами та іншими ворогами совітської влади. Це підтверджувало їм мою давню ворожість і коли мій світогляд почав мінятися, то вони не вірили. Та я і не демонстрував цих змін. Читав різну літературу ідеологічного змісту і конспектував ті місця, які були для мене доказом правильности генеральної лінії московських стратегів. Конспектував інші цікаві думки, але в цьому відношенні конспект був збірником доказів в системі аргументації, що вела мене від НТС і зближувала з КПРС. Коли закінчився товстий зошит, я добре загорнув його і закопав у житловій зоні. Через два роки мене перевели в іншу зону. Зошит залишився у землі. Я продовжував працювати над переосмисленням глобальних історичних процесів та призначенням Росії. І служили мені в цьому не тільки література, а й дискусії з розумними в’язнями різних національностей і різних поглядів. Українці допомагали найбільше. Щоправда, теоретиків серед ваших було небагато. Для абсолютної більшости ідеологічна проблема була вирішена давно і остаточно: Україна має бути незалежна. Москалів треба бити всіма способами і аж доти, поки вони відчепляться від України. Але коли потрібно було організувати якусь акцію протесту чи ще щось — ваші хлопці надійні, як чорти, ніколи не дрейфили і ніколи не підводили.

Одного разу менти забрали всі мої папери чекістові на перевірку. Товстий зошит був уже наполовину заповнений різними цитатами з книжок та моїми побіжними зауваженнями. Зошити довго були в чекіста, а потім мене викликав уповноважений КДБ по управлінню — велика шишка. І провів зі мною більше двох годин. Сторінки зошита були попідкреслювані у багатьох місцях і з кожного запису він зажадав пояснень. Записи свідчили про те, що я вже не стою на антикомуністичних позиціях. Вони не йняли віри цьому і вимагали все нових і нових пояснень. Потім сказали:

— Гаразд, ми доповімо у Москву. Можливо, вас викличуть до Саранська, а може, до Москви. У всякому разі це може бути через місяць-два. Справді, через місяць мене викликали до Управління КДБ Мордовської АРСР в Саранськ і там тримали три тижні. За цей час відбулося багато розмов із республіканськими чекістами і дві тривалі розмови з представником КДБ РРФСР із Москви. На першій зустрічі генерал сказав: “Я познайомився з вашим зошитом та інформацією про бесіди з вами наших співробітників.