Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Якщо все це правда, то ви перестали бути суспільно небезпечною особою для радянського суспільства. Але як ви доведете, що ваш світогляд справді змінився, і це не якийсь хитрий сценарій?”

— Ви бачите, — відповів я, — що еволюція відбувалася вельми повільно і зовсім нелегко. Зрештою, у попередній зоні я залишив свій щоденник, який, мабуть, ще не згнив і ви зможете його прочитати.

— Де він? — запитує генерал.

— Я його закопав.

— Ви правду кажете?

— Ви можете пересвідчитись в цьому.

— Можете показати, де закопали?

— Можу.

— Гаразд. Ідіть до камери. Зараз ми вирішимо.

Мене відвели до камери. А назавтра посадили у “воронок” і повезли до попередньої зони. Завели до штабу. У штабі сидів московський кадебіст у супроводі начальника оперативного відділу Са-ранського республіканського УКДБ та місцевого кадебіста. Я привітався. Вони відповіли і наказали вести їх до схованки. Услід ішов з лопатою прапорщик. Я оглядався навколо, намагаючись правильно орієнтуватися, бо в зоні відбулися деякі зміни, і боявся промахнутися. Нарешті, підійшли до задньої стіни старого барака, я точно пізнав місце схованки і показав пальцем. Прапорщик обережно копнув кілька разів лопатою і добув чорний згорток. Розпакував, добув зошита і подав високому начальникові. Зошит був чистий від землі. Він перегорнув кілька разів сторінки спереду назад і навпаки, поклав у свою течку і скомандував: “Ходімте!”

Усі пішли за ним. Мене посадили у “воронок” і відправили у Саранськ. Цілий тиждень не викликали з камери, а потім начальник УКДБ по Мордовській АРСР викликав і передав з Москви повідомлення, що моє клопотання про помилування КДБ РРФСР спрямувало до Президії Верховної Ради на помилування. Привітав мене з добрим поворотом справи і сказав, що тепер відправлять мене назад у мою колонію, де чекати на звільнення доведеться не більше трьох місяців. (Президія розглядає справи про помилування раз на квартал).

— Ви добре продумали операцію і добре її здійснили. Коли вас звільнили?

— 1959 року.

— З того часу живете у Москві? Вам не організовували зустрічі з керівництвом НТС?

— Організовували. Я мав таку зустріч… У Бонні в присутності представників совітського посольства та співробітників КДБ. Мої аргументи і присутність представників комуністичної влади не переконали ентеесівців.

— Ви шкодуєте, що не вдалося їх переконати?

— Ні, не шкодую, — твердо сказав він.

Я був готовий і далі відверто розвивати й обґрунтовувати свої націоналістичні погляди, але побачивши, що Дивнич зрозумів мене добре і отож продовжувати далі викладати свої погляди немає жодної потреби, тому встав простягнув Дивничу руку на прощання, повернувся, відчинив двері і вузьким коридором вийшов на подвір’я.

На стадіоні гуляли Вірун з Кравчуком. Побачивши мене, пішли назустріч.

— Пане Левку, — звернувся Кравчук, — то ти мав бесіду з Дивничем?

— Так, мав доволі довгу розмову з тим перекотиполем.

— Про що? Розкажи нам, — попросив Вірун.

— Гаразд, — і я переказав слово в слово розмову з Дивничем.

— Левку, — звернувся Кравчук, — ти переказав нам зміст, а тепер поділися своїми враженнями.

— Друзі, з того, що я вам розповів, ви бачите, що кілька речей він сказав таких, яких правовірний чекіст не повинен був би казати. По-перше, він ні про кого з в’язнів зони не питав, що не властиво чекістській манері. По-друге, він задовольнився моїм самостійницьким настроєм і не уточнював, щоб зібрати проти мене докази для звинувачення в антирадянщині. Нарешті, він просто більше сам говорив, аніж слухав мене. То що, приїхав сюди з Москви, щоб нам повідомити, а не збирати інформацію про нас? Навіщо він уточнив кількість жертв із 40 млн на 60 млн? Навіщо докладно і послідовно обґрунтував прийнятність таких величезних людських жертв задля химерної мети підкорення світу, коли жодна нормальна людина цього сприйняти просто неспроможна і обґрунтування це в своїй відвертості тільки викриває глибоко людожерську природу російської комуністичної імперії. І третє: як чекіст він мусив би шкодувати, що не вдалося переконати керівництво НТС у правильності лінії КПРС, а він не шкодує. То ж хто він?

— Подивимося, — мовив Вірун, — яка розмова у Дивнича буде з Шинкаруком.

— Той, — каже Кравчук, — може менше слухати і більше його звинувачувати. Це також потрібно.

Хай перекаже московським бонзам, що про них думають українці. Побачимо. І друзі розійшлися по своїх бараках.

Розмова Дивнича з Шинкаруком відбулася того ж дня по обіді.

Шинкарук перелічив Дивничу кривди України і пообіцяв по-мститися за них. Дивнич звинувачував націоналіста Шинкарука в загумінковій обмеженості й невмінні подивитися на українське питання і СРСР з високости світових історичних процесів. Розмова не перейшла у сварку. Дивнич провів Шинкарукові різницю між ним і мною. Вважаючи обох обмеженими, назвав мене історично-оптимістичним, а Шинкарука фанатично-фаталістичним.

* * *

Приїзд у зону посланця з Москви — неабияка подія. В’язні слідкували, чи не піде до нього на зустріч хтось таємно. Встановили нібито з цілковитою певністю: ні в жилій, ні в робочій зоні, ні з ким таємно не зустрічався. І коли від’їхав, в’язні довго обговорювали і тлумачили його приїзд. Припускали навіть такий варіянт: чекісти вирішили самого Дивнича перевірити. Запустили в зону на розмову, а тепер через своїх сексотів зберуть думки в’язнів і це їм допоможе визначити, чи Дивнич служить тільки їм, чи веде паралельно і свою антикомуністичну гру.

Поступово ця подія забувалася. А років через три-чотири прийшла у зону новина: Дивнича знайшли мертвим в арці великого будинку, що вела у широке подвір’я між іншими будинками. В Москві тепер багато таких подвір’їв. Казали, що застрілили з дрібнокаліберного пістоля. Мабуть справді грав подвійну гру. А чекісти не люблять, коли з ними так поводяться.