Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

З моря, що відступало в цей темний час доби від берега, дув вітер. Прохолодний, солоний, дивно сухий. Торкався своїми невидимими пальцями щік, чола.

Клаудіюс стояв метрів за два від урвища над піщаним пляжем. Стояв, заплющивши очі. В його уяві виник страшнуватий мульт­фільм, намальований олівцем в кутку блокнота чи книги дитячою рукою. Чиїсь пальці вже вкотре заламували стос аркушів паперу до краю і відпускали його, через що під шелестіння аркушів, що поверталися на місце, стрибала, точніше падала з урвища вниз, дівчинка з кіскою. Падала, перевертаючись у повітрі, і, врешті-решт, зливалася з лінією, що позначала землю чи берег.

Клаудіюс хитнув головою, проганяючи уявний мультфільм. Розплющив повіки. Уявив раптом, як падає з цього урвища Інґрида. Падає мовчки, із закритим ротом і виряченими очима, спов­неними жаху. Падає довго, немов висота цього урвища була не п’ятнадцять метрів, а кілометр. Падає, а він згори стежить за її падінням, проводжає поглядом. Востаннє.

У Клаудіюса закололо в серці.

«Фантомний чи справжній?» — подумав він про цей біль.

І зробив кілька кроків назад, подалі від краю урвища.

— У тебе кепський настрій? — налякав голос Інґриди, що раптово увірвався в його простір.

Це вітер, через вітер він не почув, як вона підійшла.

— Так, — Клаудіюс обернувся. — Мені тебе дуже бракувало сьогодні ввечері. І вчора також... Мені тебе взагалі постійно не вистачає! Ми живемо нарізно, працюємо разом, а додому... сюди повертаємося теж порізно. У нас немає домівки... Коли ми знову зможемо жити разом?

Інґрида мовчала. Мовчала кілька хвилин. Вітер бив Клаудіюса в спину, шарпав, ліз за комір до шиї. Темрява немов робила вітер живим звіром, хижим звіром, який може напасти на людину, а може виявитися і байдужим до нього.

— Може, вже й ніколи не будемо, — стиха промовила Інґрида.

Клаудіюс не повірив власним вухам. Подумав, що через вітер почув її слова неправильно, не повністю.

— Не будемо, — повторила Інґрида вже голосніше та рішучіше. — Ми з тобою вже ніколи не будемо жити разом.

Її очі із сумом і жалем дивилися на Клаудіюса.

— Ти що, мене більше не кохаєш? — спитав Клаудіюс і сам не почув свій голос. Через новий порив вітру, що дув із моря.

— Я ще нікого по-справжньому не кохала, — Інґрида відвела погляд убік. До урвища. Між ними і краєм безодні вітер куйовдив підрослу і ще не підстрижену траву. Вона хилиталася хвилями.

— Ти мені подобався і навіть зараз подобаєшся, — Інґрида глянула Клаудіюсу в очі і тут же опустила погляд. — Я думала, що покохаю тебе, коли краще збагну, коли ти станеш невід’ємною частиною мого життя. Але таким не став. Не зміг. Для того, щоб жити разом, любов не обов’язкова. Потрібні сумісність і терпіння. Якби у тебе був мій характер, ми б уже жили разом і у власному будинку. Але у тебе взагалі немає характеру. Лише харизма...

— Але... Інґридо!

— Якщо ти мене не будеш називати Беатріс, я з тобою більше розмовляти не буду.

Клаудіюс злякався, здався.

— Гаразд, Беатріс, — видихнув він.

— Ось бачиш! У тебе таки немає характеру!

— А що у мене є? — з гіркотою спитав Клаудіюс.

— У тебе є робота. Завдяки мені. У тебе є добре серце і поступ­ливість. Ти готовий вдовольнятися малим. Тобі майже нічого не треба. А мені треба набагато більше. Я готова змінюватися, а ти — ні! Я вже багато в чому змінилася, підлаштувалася під це життя. Ми ж більше не в Литві, де можна засісти на хуторі в Анікщяйських лісах і покірно чекати старості. Ми в Англії, ми «на війні». На війні за щасливе майбутнє. Тільки тепер я на своїй війні, а ти — на своїй!

— Я готовий... — в голосі Клаудіюса прозвучала боязкість. — Я готовий змінюватися...

— Хочеш пораду? — Інґрида торкнулася пальцями його щоки, провела по м’якій щетині, що виросла зранку. — Почни з імені! Якщо зможеш змінити ім’я та звикнути до нового, тоді ще не все втрачено. Тоді, можливо, зустрінуться ще десь двоє: Беатріс і Клод або Беатріс і Джонатан. Гарне ім’я — Джонатан!..

Вона всміхнулася по-дитячому щиро, але посмішка її була миттєвою, як блискавка.

— Але якщо у тебе під новим іменем виявиться той самий Клаудіюс, то зустрічатися з Беатріс йому не буде жодного сенсу! Вона навіть не стане з ним балакати. Утямив?

Клаудіюс усе збагнув, але не кивнув і нічого не сказав. Стояв нерухомо, дивлячись холодно в очі Інґриди.

Клаудіюс провів її поглядом до дверей під’їзду. Знову підійшов до урвища, глянув униз.

Сильний порив вітру відштовхнув його від краю. І він позадкував, злякавшись, що випадково може стати героєм того уявного мультика олівцем, намальованого дитячою рукою на кутиках книги або нотатника.

Розділ 94. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

Уночі Андрюсові снилося, що він став баскетбольним м’ячем. І як м’яч, він відчував кожну пару рук, в яку потрапляв і яка намагалася його закинути в кошик. Намагалася і не могла. І якщо спочатку він впізнавав кожну пару рук, бо пам’ятав їхні дотики з минулих ігор, то в цьому сні баскетбол немов перестав бути грою, але він, Андрюс, залишився баскетбольним м’ячем. І саме як м’яч потрапив у руки Франсуа в Парижі, де ця дивна гра почалася. Франсуа біг із ним — м’ячем — в руках довго і не наважуючись кинути його в корзину, що залишалася позаду, а потім віддав м’яч у руки своїй матері Ніколь, сивоволосій, з утомленими від викладацької роботи очима, з любов’ю до тиші і до свого садочка на задньому дворі маєтку. У неї були добрі руки. Вона тримала м’яч дбайливо, але, мабуть, занадто важким він виявився для її рук і для її віку. І, засунувши його в свій старенький білий «рено-лоґан», вона відвезла «м’яч» на ім’я Андрюс сюди, на край землі, чи на край французької землі, в село Фарбус, більше схоже на литовський хутір, що розмістився поруч із більшим селом Вімі.

За вікнами великого одноповерхового будинку промчав самотній порив вітру. Або це був вітер-самітник, що тицьнувся випадково в стіну будинку, вдарився об шибки вікон і відскочив, щоб облетіти обійстя збоку або згори. Скло в спальні ледь чутно задрижало. Наяву такий струс можна і не почути, але в сон Андрюса він проник. Бо сон був неспокійний і тонкостінний, і будь-які звуки зовні могли в нього проникнути.

Андрюс розплющив очі. Темрява не зробила їм боляче.