Читати книгу - "Танок драконів"

— Деякі, мілорди. У день від’їзду.

— Тоді ви, певно, все зрозуміли,— сказав Вайман Мандерлі й важко зіп’явся на ноги.— Понад рік уже я будую бойові кораблі. Деякі з них ви бачили, та значно більше їх сховано на Білому Ножі. Навіть з усіма своїми втратами, я й досі командую важкою кіннотою чисельнішою, ніж у будь-кого на північ від Перешийку. Мури в мене міцні, а в підвалах повно срібла. Старозамчя й Удовина Сторожа рівнятимуться на мене. Серед моїх прапороносців — дюжина маломожних лордів і сотня помісних лицарів. Я можу забезпечити королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа — від Удовиної Сторожі й Вівцебрами до Овечих гір і витоків Рваного Рукава. Все це я зроблю, якщо ви погодитеся на мою ціну.

— Я можу переказати ваші умови королю, але...

— Я сказав,— урвав його лорд Вайман,— якщо на мою ціну погодитеся ви. Не Станіс. Мені потрібен не король, а контрабандист.

Його слова підхопив Робет Гловер.

— Можливо, ми ніколи не дізнаємося всього, що трапилося у Вічнозимі, коли сер Родрик Кассель спробував відбити замок у залізних Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк заявляє, що під час переговорів Грейджой убив сера Родрика. Векс це заперечує. Поки він не вивчить добре грамоту, ми й половини правди не знатимемо... та коли він у нас з’явився, він уже вмів відповідати «так» чи «ні», а це далеко може завести, якщо ставити правильні питання.

— Саме Байстрюк убив сера Родрика й мешканців Вічнозиму,— сказав лорд Вайман.— І Грейджоєвих залізних він повбивав. Векс бачив, як ті намагалися здатися, але їх рубали. Коли ми запитали, як він сам утік, він узяв крейду й намалював дерево з ликом.

Давос поміркував.

— Його врятували давні боги?

— Так би мовити. Він заліз на серце-дерево й заховався між листя. Болтонові люди двічі обшукали богопраліс і повбивали всіх, кого знайшли, але ніхто не подумав лазити на дерева. Так усе було, Вексе?

Хлопець, підкинувши Гловерового кинджала й упіймавши, кивнув.

— Він сидів на тому дереві дуже довго,— провадив Гловер.— Спав серед гілля, не наважуючись спуститися. Нарешті почув унизу голоси.

— Голоси мерців,— сказав Вайман Мандерлі.

Векс підняв п’ять пальців, по кожному стукнув кінчиком кинджала, потім чотири пальці загнув, а по тому, що лишився, стукнув кинджалом ще раз.

— Шестеро? — запитав Давос.— Їх було шестеро.

— І двоє з них — убиті сини Неда Старка.

— Як німий міг вам усе це розповісти?

— За допомогою крейди. Намалював двох хлопчиків... і двох вовків.

— Малий — залізнородний, то вирішив за краще не показуватися,— мовив Гловер.— Він сидів і слухав. Ті шестеро не затрималися серед руїн Вічнозиму надовго. Четверо пішли в один бік, а двоє — в інший. Векс прокрався за двома — за жінкою з хлопчиком. Мабуть, тримався проти вітру, бо деривовк його не занюхав.

— І тепер Векс знає, куди вони пішли,— сказав лорд Вайман.

Давос усе зрозумів.

— Вам потрібен хлопчик.

— У Руза Болтона — донька лорда Едарда. Щоб кинути йому виклик, Біла Гавань повинна мати Недового сина... і деривовка. Вовк — це доказ, що хлопець справжній, якщо Страхфорт вирішить це заперечувати. Ось моя ціна, лорде Давосе. Привезіть мені контрабандою мого сюзерена — і я прийму Станіса Баратеона як короля.

За старою звичкою Давос Сіворт потягнувся до шиї. Кісточки приносили йому удачу, а він відчував, що удача йому дуже знадобиться, аби зробити те, про що просить Вайман Мандерлі. Але кісточок давно немає, тож він мовив:

— У вас на службі є кращі за мене люди. Лицарі, лорди, мейстри. Навіщо вам пачкар? У вас є кораблі.

— Кораблі,— погодився лорд Вайман,— але в командах — річковики або рибалки, які в житті не плавали за Губу. Для цього завдання мені потрібна людина, яка плавала в небезпечніших водах і вміє прослизнути повз усі загрози невидимою і неушкодженою.

— І де хлопчик? — запитав Давос, відчуваючи, що відповідь йому не сподобається.— Куди ви хочете мене відіслати, мілорде?

— Вексе,— попросив Робет Гловер,— покажи йому.

Німак підкинув ножа, упіймав, а тоді метнув у карту з овечої шкури, що прикрашала стіну лорда Ваймана. Кинджал, устромившись, затремтів. А хлопець широко всміхнувся.

На мить Давос замислився, чи не попросити Ваймана Мандерлі запроторити його назад у Вовче Лігво, до сера Бартимуса з його байками і до Гарта з його смертоносними леді. У Лігві навіть в’язні щоранку їдять кашу. Але на світі є місця, де люди снідають людським м’ясом.

Данерис

Щоранку королева, стоячи на західному валу, лічила вітрила в Невільничій бухті.

Сьогодні вона нарахувала двадцять п’ять, хоча деякі з них пливли далеченько, тож тут важко сказати напевно. Якесь вітрило вона могла проґавити, а якесь полічити двічі. «Хіба не байдуже? Душителю досить і десятьох пальців». Уся торгівля припинилася, а рибалки не наважуються виходити в бухту. Найхоробріші й досі кидають сіті в річку, але й це ризиковано; здебільшого човни стоять пришвартовані під мірінськими мурами з різнокольорової цегли.

У бухті є й мірінські кораблі — бойові судна й торгові галери, виведені капітанами в море того дня, коли військо Дані взяло місто в облогу; тепер вони повернулися, щоб долучитися до флоту Карта, Толоса й Нового Гіса.

Нарада з адміралом нічим не допомогла.

— Покажіть їм своїх драконів,— сказав Гролео.— Нехай юнкайці скуштують вогню — і торгівля відновиться.

— Ті кораблі нас душать, а мій адмірал говорити може тільки про драконів,— мовила Дані.— Ви ж адмірал, хіба ні?

— Адмірал без кораблів.

— То збудуйте кораблі.

— Бойові кораблі з цегли не збудуєш. А работоргівці спалили всі дерева на двадцять льє навкруги.

— То поїдьте далі, ніж на двадцять льє. Я дам вам вози, робітників, мулів — усе, що знадобиться.

— Я — моряк, а не корабельник. Мене прислали, щоб доправити вашу світлість назад у Пентос. Натомість ви завели нас аж сюди й розібрали мого «Садулеона» на цвяхи й цурпалки. Більше я його не побачу. Може, я більше не побачу ні рідної домівки, ні моєї старої жінки. Це не я відмовився від кораблів, як пропонував той Даксос. Я не можу воювати з картянами на рибальських яликах.

Його злість так її стривожила, що навіть подумалося, чи не може сивий пентосянин стати одним з трьох зрадників.