Читати книгу - "Вигнання з раю"

але вона може зробити його гідним влади, хоч би для цього довелося трясти його, як чорт суху грушу.

Та однаково Гриша був щасливий. І коли він, надівши нові штани, сідав удосвіта на перший автобус до райцентру, щоб там пересісти на той, що йде до області, то все в його душі раділо й співало і здавалося, що над полями літає на золотистих ангельських крилах хор сприяння і доброзичливості і виспівує:

А ми просо сіяли-сіяли!

Ой дід-ладо, сіяли-сіяли!

А може, то літав вертоліт автоінспекції або рибоохорони, яка вистежувала браконьєрів? Хто ж то знає?

Апорія

Xай читачі не лякаються цього слова, що нагадує скорочену назву якоїсь нової установи. Скажімо, майстерні побутового обслуговування, де порють старі штани, не шиючи нових. Установ у наших селах і містах досить, не будемо вигадувати нових, надто що наша розповідь все ж не про організаційні структури, а про рай. А рай — це міф, міф — це стародавні греки, а в греків був славетний філософ Сократ, який володів властивістю іронічного ставлення до світу, досягав же цього тим способом, що приводив свого співбесідника до апорії. Отак: з апорії почали, нею й закінчили, а що ж воно таке? Це — знання про своє незнання. Тобто коли вам ласкавенько й делікатненько втовкмачують у голову, що коли ви й знаєте що-небудь, то хіба те, що їдять, а вам не дають.

Та повернемося до нашого героя. Левенець прибув до інституту і виявив, що його там ждуть. Таке відкриття кожному було б приємне, і кожен би задоволено вигукнув: «Ах, як приємно, що земля кругла!..» Або: «Ах, яка радість, що вода кипить при ста градусах Цельсія!»

Нетерплячі одразу ж вчепляться в цю воду і стануть допитуватися: до чого тут вода і її кипіння? Терпіння, дорогі товариші, а також апорія! Пам’ятаймо про апорію і, коли дозволено буде так висловитися, — апорізуймося.

Можна разом з нашим героєм, можна й згодом, бо Левенцеві апорізуватися доведеться все ж у першу чергу.

Отже, Гришу ждали. Страшенно ввічлива і страшенно приємна секретарка одразу повела його високими й світлими коридорами, привела в ще вищу й світлішу, ніж ті коридори, кімнату, власне, й не кімнату, а справжній зал, і там представила чотирьом страшенно симпатичним і страшенно поважним чоловікам в однакових сірих костюмах, тільки з неоднаковими галстуками: в одного галстук був синій, у другого червоний, у третього в смужечку, в четвертого в мачок. Гриша повідомив, хто він, чоловіки зробили те саме. Троє виявилися доцентами, один — той, що мав галстук у мачок, — професором. В такому товаристві Гриша опинився вперше в житті і, природно, трохи знітився. Виду він, щоправда, не подав, але професор на те й професор, щоб бачити навіть невидиме.

— Ви не хвилюйтеся, товаришу Левенець, — доброзичливо мовив він.

— А я й не хвилююсь.

— Тут товариші вас дещо хочуть поспитати.

— Будь ласка. Я готовий. У мене тепер така посада, що тільки й питають.

— От і гаразд, — усміхнувся професор, випромінюючи доброзичливість з кожної мачинки на своєму галстуці, а тоді звернувся до того, що з червоним галстуком: — Прошу, колего.

Той одразу взявся до діла.

— Скажіть, товаришу Левенець, — тихенько проказав він, — ви не могли б пригадати, коли була революція тисяча вісімсот сорок восьмого року?

— Революція?

— Саме так.

— Вісімсот сорок восьмого?

— Надзвичайно точно.

— А що — хіба її перенесли на інший рік?

— Такого повідомлення не було.

— Тоді навіщо ж питати?

— Для перевірки, тільки для перевірки. А ось ще одне. Чи не могли б ви сказати, хто керував пугачовським повстанням?

— Хто керував?

— Саме так.

— Я все-таки за Омеляна Пугачова.

— І не маєте сумнівів?

— Ніякісіньких. Ще можу вам розповісти, що Пугачов, перш ніж підняти повстання, жив у нас на Чернігівщині в селі Добрянці. Я в училищі механізації з одним хлопцем із Добрянки спав поряд, він все вихвалявся Пугачовим…

— Я задоволений вашими відповідями, — заявив доцент з червоним галстуком, і тут за Гришу взявся той, що з синім.

— Товаришу Левенець, дозвольте запитати: у вас у колгоспі коні є?

— Трохи зосталося.

— А як ви вважаєте: скільки кінських сил у колгоспному коневі?

— У живому?

— В натуральному. Не в теоретично-уявному, а саме в натуральному.

— Тепер такі коні, що й по півсили не нашкребеш, — не став приховувати Гриша. — Хіба що та пара, на якій їздить наш фуражир Петро Безтурботний. А так — миршаві й загодовані. Район зняв коней з статистики, корми на них не плануються, звідки ж тут сили? От розповідають, до війни у нас в колгоспі було дві кобили — фонд Червоної Армії. Доглядав дід Утюжок. Мазурка й Баронеса. Так ті сил по дві кожна тягли. Я вам ще й не таке скажу. Ви думаєте, в тракторах і комбайнах мотори справді з отими силами, що значаться в технічних паспортах? Не завжди! Все залежить, який завод, в якому кварталі і в якій половині місяця випускав мотор. Щастя, коли не заклинює колінвал або в блоку дірок немає. А вже ті сили — збирай їх до самого заводу! А ще пальне. Одне сил ніби й піддає, інше — все пускає димом. А зветься однаково.

— То що ж: в сільгоспмашинах хронічна нестача потужності?

— Як брати написане. А так — чого ж? Вистачає, ще й зостається. К-700 заженеш на поле, то він своїми колесярами чорнозем до самого Чорного моря розгортає! А як на перезволожений лан запустять десяток агрегатів? Хоч кричи: рятуйте!

— Це ж чому?

— А тому, що змішають усе грішне з праведним. До кожного методу ще голова потрібна!

— Кажуть, ви тепер голова сільради? — обережно втрутився той, що мав галстук у смужечку.

— Та ніби, — скромно потупився Гриша.

— Можна вас поздоровити з обранням? — усміхнувся професор.

— Коли не жалко.

— Як же це сталося? — знов той, що з смугастим галстуком. — Ви ж механізатор?

— А як ви думаєте — звідки беруться голови сільрад? Вирощують їх у розсадниках чи привозять з міста? В колгоспи голови приїздили. Робітничий клас. Тисячник. У Шолохова Давидов од путіловців ким приїхав до козаків? Головою колгоспу. А голова сільради в Грем’ячому Лозі свій — Размьотнов.

— По літературі я поставив би вам п’ятірку, — сказав той, що з галстуком у смужечку.

— То й поставте! — добродушно порадив Гриша.

— Я б поставив, — повторив той, і Гриша не став доскіпуватися, чому ж цього не робить, бо відчув, що тут приховується якийсь підтекст, як ото завжди водиться в тій хитромудрій літературі.

— Оцінки непотрібні,— заявив професор