Читати книгу - "Викрадачі"

class="p1">Помітив, що Мері теж блукає десь думками, хоча вона продовжувала розповідати мені про героїв роману — людей, що мешкають у човнах; іще я помітив, що лише одна пара обідає неподалік нас, а троє дітлахів дражнять папугу — малинового ару, який сидить на жердинці за декілька кроків. Заходили, ховаючись від вітру, інші туристи; чоловік у візку, який штовхала молода жінка, нахиляючись і щось промовляючи йому на вухо, сім’я — волосся у всіх мокре — розглядає неглибокі фонтанчики з бірюзи та набридливого птаха.

Спостерігаючи за всім, що коїться навкруги, я відчув певне роздвоєння: половина мене зосередила свою увагу на Мері: світлих волосинках на її руках (що нижче, то світліше, майже не роздивитися), на її щоку в світлі свічки, — а інша була зачарована новизною місця, його запахами й лункими залами, людьми, які проходили поблизу, прямуючи… куди? До яких утіх? Мені нечасто доводилося бувати в місцях, створених спеціально для насолоди. Мої батьки не заохочували цього, бачили мало користі в тому, щоб витрачати на таке гроші, а коли я зробився дорослим, то життя зосередилося головним чином на професійних справах; лише інколи я дозволяв собі подорож заради загальної освіти або вилазку задля малювання. В Акапулько ж усе було зовсім інакше, починаючи з ніжного теплого вітру, розкішних краєвидів, солоного запаху моря й аромату пальм; але тут також не було ані стародавніх архітектурних споруд, ані заповідника, тобто чогось такого, що можна вивчати, пізнавати — це виправдало б мою присутність тут. Цей готель був призначений суто для відпочинку.

— Це все створено, щоб поклонятися океану, правда ж? — почув я голос Мері й збагнув, що вона перервала свою розповідь про роман, щоб закінчити мою власну думку. Мені забило подих, я не міг вимовити ні слова. Це просто випадковість, що наші думки збіглися, але мені хотілося перехилитися через стіл і поцілувати її, мало не заплакати — а через що, власне? Через тих людей, яких я знав колись, яких не було вже серед живих і хто ніколи не бував тут, або ж через усіх, хто в ту мить не був мною, моїм щасливим єством з усім тим, на що, здається, я міг сподіватися в найближчому майбутньому?

Я кивнув, гадаючи, що це буде сприйняте як розважлива згода, потім ми їли в мовчанні. На кілька хвилин моєю увагою заволоділи смаки гуави, сальси[136] й ніжної риби, але я не припиняв дивитися на Мері й не заважав їй дивитися на мене. Я бачив себе так, немов за стійкою бару було дзеркало, трохи збоку: широкі плечі дещо сутуляться, густе волосся почало сивіти, складки від крил носа до кутків рота видаються в напівтемряві глибшими, тулуб нижче серветки — стрункий, наскільки мені вдавалося тримати форму. У цьому тілі я багато років жив задоволено, невибагливо, вимагаючи лише, щоб воно носило мене до роботи й назад, а кілька разів на тиждень займалося фізичними вправами. Я його одягав, мив, годував, змушував ковтати вітаміни. За годину-другу я віддам його до рук Мері, якщо тільки вона не передумає.

Варто було про це подумати, як я аж здригнувся — перш за все від задоволення: її пальці на моїй шиї, у мене між ніг, мої руки на її грудях, які досі були мені знайомі лише з того, як вони випиналися під блузкою. Потім здригнувся від сорому: мої роки при світлі бра над ліжком, моє довге утримання від кохання, можливе раптове фіаско, її розчарування. Мусив прогнати з уяви думки про Кейт, як і думку про Роберта, який лежав на них обох — Кейт і Мері. Що я роблю тут — разом з його другою жінкою? Але тепер я дивився на Мері по-іншому й бачив її саму. Як міг не бути з нею в цьому чарівному місці?

— Господи Боже! — вимовив я вголос.

Мері від несподіванки застигла, не донісши виделку до рота, поглянула на мене; волосся спадало їй на одне плече.

— Не звертай уваги, — кинув я. Вона випила води — спокійно, без зайвих запитань. Я подумки подякував, що вона не належить до тих жінок, які тільки й роблять, що весь час запитують: «Про що це ти замислився?» Тут спало на думку, що мені непогано платять саме за те, що я протягом кожного дня ставлю пацієнтам якраз це запитання, й мимоволі посміхнувся. Вона спостерігала за мною з відвертою цікавістю, але ні про що не питала. Я з любов’ю подумав, що вона така людина, яка й не бажає дізнатися про все. Навколо неї складалася її власна атмосфера — ореол чудової соромливості.

Після обіду ми піднялися разом на свій поверх, мовчки, неначе забули всі слова — я навіть не міг примусити себе поглянути на Мері в ті короткі секунди, поки відмикав двері нашого номера. Розмірковував: чи варто зачекати в передпокої, коли вона буде в кімнаті або у ванній, і вирішив що не зручніше запитувати її про це, ніж увійти разом. Тому ввійшов слідом за нею на нашу спільну територію та влаштувався на ліжку, не роздягаючись, узяв ще не прочитану газету «Вашингтон пост», а Мері тим часом приймала душ, зачинившись у ванній. Вийшла звідти в халаті, що їх надає готель — білому, товстому, — по якому розкидалося її мокре волосся. Обличчя й шия в неї палали. На хвилину ми обоє застигли, не в силах поворухнутися, дивлячись один на одного.

— Я теж піду прийму душ, — вимовив я, намагаючись спершу скласти газету, а потім покласти її на ліжко так, щоб не впала.

— Добре, — погодилась Мері. Голос у неї був напружений і лунав немовби здалеку. «Вона вже шкодує, — подумав я. — Шкодує, що погодилася приїхати сюди, пов’язавши таким чином себе зі мною. Наразі відчуває себе в пастці». Раптом я відчув злість, це погано. Ми тут удвох, потрібно зробити це й отримати повну втіху. Я підвівся, вже не намагаючись заговорити до неї знову, зняв капці й шкарпетки. На світлому тлі килима мої ноги здавалися надто кістлявими. Витяг з валізи свій туалетний набір, а Мері відійшла в куточок кімнати, щоб не заважати мені. Чому я взагалі гадав, буцімто в нас із нею щось вийде? Я зачинив двері ванної. Людина, що відбивалася в дзеркалі, мала ще одну ваду: то був не Роберт Олівер. Хай йому чорт, тому Роберту Оліверу. Зняв одяг, примушуючи себе не відводити погляд від пасма сріблястого моху на грудях. Принаймні, форму вдалося зберегти, м’язи бігуна, та