Читати книгу - "Викрадачі"

все одно вона їх так і не відчує. Немає потреби, врешті-решт, робити будь-що. Минулого Мері не змінити. Дурень я був, коли сподівався спробувати.

Мився під сильним струменем такої гарячої води, що аж боляче було, намилював статеві органи, хоча вона, напевно, до них і не доторкнеться. Старанно поголив своє немолоде підборіддя перед дзеркалом і накинув на себе другий фірмовий халат готелю. («Якщо халат вам сподобався — заберіть такий із собою! Запитуйте в крамниці на першому поверсі», — а слідом за тим ціна в мексиканських песо, від якої завмирало серце). Почистив зуби й розчесав волосся, замотавши його рушником. Неможливо також на схилі життя впустити в нього когось стороннього, якщо мати на увазі серйозні стосунки. З цим і сперечатися не можна. Замислився над тим, як нам обом вдасться заснути після того, як ми не кохатимемося. Можливо, я ще встигну замовити маленький номер для себе — заберу із собою валізу, а їй залишу двомісне ліжко, нехай відпочиває безтурботно й затишно. Сподівався, що ми владнаємо такий розподіл і все з ним пов’язане без чвар, достойно й цивілізовано. У слушну мить я скажу: якщо вона забажає залишити Акапулько раніше, я поставлюся до цього з розумінням. Домовившись про все таким чином із собою, я стис на мить руку, заспокоїв дихання і зміг нарешті відчинити двері, шкодуючи лише про те, що залишаю ванний рай задля такої розмови.

Дивно, але в кімнаті було темно. На секунду я вирішив був, що вона сама все владнала, переїхавши до іншого номера, аж потім побачив в одному кутку білу постать: Мері сиділа на краєчку ліжка, куди не сягало світло з ванної. Темне волосся зливалося з темрявою кімнати, обриси оголеного тіла були ледь помітні. Застиглими пальцями я вимкнув світло у ванній і зробив два кроки до Мері, вже потім здогадавшись скинути свій халат. Кинув його на спинку стільця (принаймні, гадав, що стілець там стоїть), і ще кількома нерішучими кроками підійшов до неї. Навіть тоді ще не набрався сміливості простягти руки, аж тут відчув, що вона підводиться мені назустріч. Тепло її подиху наблизилося до мого рота, її тепла шкіра притислася до моєї. Тут я збагнув, що до того був, як лід. Замерзав роками. Руки Мері ковзнули вниз по моїх холодних оголених плечах, а потім вона почала повільно виправляти мої вади: безмовний рот, порожнечу в грудях, порожні руки.

Малювати елементи анатомії людини я вперше почав на заняттях професора Джорджа Бо в Художній лізі, й за тривалий час прослухав цей курс двічі, а потім ще раз — курс техніки зображення людини в живописі, тому що зрозумів: портрети, що я їх намагався писати олією, ніколи не будуть реальними, якщо я не вивчу всі м’язи обличчя, шиї, плечей, рук. На заняттях ми без кінця малювали різноманітні м’язи, а наприкінці одягали їх у шкіру — зверху всіх отих довгих гладких ліній, усіх м’язів, які змушують нас ходити, нахилятися й тягтися, ми малювали шкіру. Тіло має багато такого, чого не помічає найуважніший спостерігач, дуже багато всього приховано всередині кожного з нас.

І коли я почав вивчати анатомію як художник — за декілька років після того, коли вивчав її як майбутній лікар, — я замислювався, чи не змусить це мене бачити тіло лише з клінічної точки зору. Зрозуміло, цього не сталося. Знання тих м’язів з обох боків основи хребта, які викликають появу ямочок на щоках, не зменшувало мого бажання пестувати ті ямочки, як і самий хребет, що поділяє спину вздовж на дві половини. Я здатний намалювати ті м’язи, які надають талії округлості з обох боків, хоча зазвичай вони не потрібні мені в більшості портретів: я люблю показати свого натурника від грудини й вище, аби зосередити увагу на плечах і обличчі. Цю кістку я також добре знаю, як і всі м’язи, що розходяться від неї, знаю м’який вигин ключиці й ніжну шкіру між ключицями. Коли мені потрібно, я можу зобразити напругу міцного стегна, всю його довжину від коліна до сідниці, поступове стовщення до внутрішнього боку. Живописець зображує м’язи під шкірою, під одягом, але він також зображує й дещо інше, дещо невловиме й незаперечне: ніжність тіла, його тепло й пульсацію життя. А за тим вбачаються рухи, тихі звуки, приплив почуттів, що сповнюють і захоплюють нас, коли хтось так нас кохає, що ми забуваємо себе.

Уже близько ранку Мері поклала голову мені на плече й заснула, а я обійняв її руками, які так довго були порожніми, й теж одразу поринув у сон, відчуваючи щокою її волосся.

Розділ 88

1879 рік

Того вечора, при світлі свічок, вона допізна дивиться в книгу, не розрізняючи літер, не розуміючи сенсу слів. Коли опівночі на першому поверсі б’є годинник, вона розчісує волосся й розвішує одяг на гачки в гардеробі. Вдягає свій другий пеньюар — найкращий, з мереживами під шиєю й на рукавах, з мільйоном складок, які вкривають її груди, — а зверху накидає нічний халат і зав’язує пояс. Умивається під рукомийником, взуває вишиті золотом м’які тапочки, в яких можна ступати нечутно, бере ключ від кімнати й задмухує свічку. Стає на коліна біля ліжка й промовляє коротеньку молитву, на спомин про той затишок, який вона тепер полишала й заздалегідь просила за те пробачення. Заплющивши очі, вона чомусь бачить Зевса.

Її двері не риплять. Доторкнувшись до дверей його кімнати в протилежному кінці коридора, вона відчуває, що вони не замкнені, й серце в неї калатається: він очікував цього заздалегідь. Входить, тихесенько зачиняє двері й замикає їх на ключ. Він також читає — в кріслі біля вікна із запнутими портьєрами, на столі горить єдина свічка. Обличчя в нього зовсім старе, й у тьмяному світлі раптом чітко виступає череп; Беатриса переборює потяг повернутися до своєї кімнати. Вони зустрічаються поглядами, очі в нього серйозні, спокійні. Він одягнений у яскраво-червоний халат, якого Беатриса ніколи не бачила. Олів’є закриває книгу, задмухує свічку, підводиться й трохи розсуває портьєри. Вона розуміє: тепер вони зможуть бачити один одного, нехай і неясно, завдяки світлу газових ламп, а самі залишатимуться непомітними з вулиці. Вона не рухається. Він підходить до неї, лагідно бере за плечі. У темряві шукає її погляд.

— Люба моя, — шепоче він. І потім її ім’я.

Олів’є цілує її в губи, починаючи з куточків. Крізь усі побоювання й сумніви їй відкривається перспектива, осяяна сонцем широка дорога — така, якою він міг мандрувати