Читати книгу - "Людолови Том 1"

нещасні… Ой Єгово!.. Доки ти вражатимеш нас гнівом своїм?! І за що?..

— Банкіру Ісаакові на користь, — обурено сплюнув один з майстрів, вільновідпущений козак. — Чого виєте? Ідіть до свого Ісаака! Мабуть, змилосердиться.

— Ой, так до нього й не доступитися! Стоять яничари навколо Ісаакового палацу, щоб наш стогін і наші сльози не заважали йому.

— От прокляті!.. Ланцюгові собаки султанські, - навмисно вкинув якийсь ремісник, помітивши в юрбі яничара.

— І Ісаакові, бо служать вони тому, в кого кишені товсті.

— Дурні! Осли нещасні! — вилаявся яничар, що вже дві години ходив по базару, шукаючи хліба. — Спробували б ви побути в нашій шкурі. Третій рік не дають грошей. Або дали, та такими, що в них більше міді, ніж золота. Жодний крамар їх не брав. Так ми їх кинули Гусейнові у вічі, а кращих нема… А за службу як нас карають!.. І нагаями, і ляпасами… І чатувати ставлять не в чергу.

— Так чого ж ви мовчите?!

— Та ще й з народу знущаєтесь, замість захищати покривджених.

— А як його захищати? Коли б ми знали, хто в цьому винний… Та на шматки б роздерли вмить.

— Банкір Ісаак винний! — несамовито заволали жінки. — Він губить наших дітей!

— Бере податки в посесію!

— Продає наших доньок у неволю!

— А за Абдула забули?! — вигукнув кремезний чинбар.

— Хай він буде проклятий, собака!

— А беглер-бей? Це ж йому треба грошей.

Панас повільно проштовхнувся крізь натовп, і задоволена посмішка грала на його вустах:

— Чуєте, як гудуть? — підморгнув він жінкам. — Так їм, дурням, і треба!

— Чому? — не зрозуміла Олена.

— Хай не підставляють спини під канчуки. У них одна пісня: «кисмет та кисмет». А з тим клятим кисметом жодний козак довіку б не бачив волі. Так і їздили б нами старшини, пани та попи всіх фарб та вір.

Горпина не слухала і не відповідала. І гуркіт юрби, і обурені вигуки чула вона, як уві сні. Інша, страшніша буря клекотіла в її грудях, і не знала вона, що краще йти далі чи то тікати світ за очі від зустрічі з Данилом. Міцно тримала вона ганчірку з золотими гасене. Вони пекли їй долоню, як тридцять Юдиних срібників. Це ж ключі від Данилових кайданів, це воля невільникові, а вона не в силі розтулити пальці. Aлe ж треба, треба…

— Куди ми йдемо, господарю? — полохливо смикнула Панаса Шафіге.

— До цитаделі. Там наші хлопчики. Витягни, Олено, гроші, - обернувся він до дружини, — бо якщо здибаємо агу, треба одразу його добре підмастити. Тут вже не можна ловити гав.

Вулички були колінкуваті й переплутані, а іноді такі вузькі, що другі поверхи й балкони мало не торкалися один одного, перетворюючи їх на напівтемні льохи і сходи, що стрімко здіймалися вгору.

Цитадель була на горі, у північно-східному кінці міста. Другий зубчастий мур із дванадцятьма вежами і чотирма брамами замикав її з усіх боків. Тут був зимовий палац беглер-бея, казарми, де сиділи під сторожею хлопчики, рекрути й жінки, і кілька міських будівель часів імператора Юстініана. Здалека долинав гуркіт міста, наче морський прибій.

Панас обійшов наріжну вежу і наблизився до брами, де чатував його знайомий воротар-мурин.

— Почекайте тут, — спинив він жінок, — а я довідаюся, що і як.

Панас кахикнув і обережно стукнув у прозурку. Під лунким склепінням загупали важкі кроки.

— Чого треба? — прохрипів незнайомий голос.

— Я до Масуда Ель Джеббара, господарю, — вклонився Панас. — Пропусти мене до чатівні.

— Проходь, проходь! Масуда нема, його заступлено! — гаркнув яничар і прибив прозурку.

Заступлено?! Не може бути! Масуд присягався бородою пророка, що чатуватиме до присмерків, а зараз одинадцята година. Це руйнувало всі Панасові плани. Нерішуче простояв він з хвилинку і знову постукав у браму. Почулася мідна лайка, і в прозурці з'явилися настовбурчені вуса. — Довго ти тут стоятимеш, собако?! — вилаявся воротар. — Геть звідси! Сказано — нема Масуда.

«А щоб тебе грім убив», — побажав йому про себе Панас, а вголос відповів спокійно:

— Так, господарю. Я б ніколи не наважився тебе турбувати, але Масуд наказав мені прийти по речі Гусейн-аги. Мабуть, ти мені скажеш, де і коли я зможу його побачити?

Гусейн-аги! Це змінювало справу.

— Масуд пішов, — прохрипів воротар трохи лагідніше. — Він казав, що піде на карасу-базарський шлях до знайомого гяура, де можна здобути трохи борошна, а Гусейн-ага спить і наказав, щоб жодний собака не турбував його до зухру.

Панасові і дух забило. Це означає, що є серйозні новини і що Масуд пішов його попередити. Швидко перебіг він майдан і наблизився до жінок.

— Біжи, Олено, додому. Масуд пішов до нас. Розпитай у нього все докладно, і, якщо він попрохає борошна або городини, — дай йому хоч повний лантух. Але нічого не переплутай. І ви, тіточко, ідіть з Оленою. Поговоріть з Масудом. Людина він сердечна, хоч пика в нього чорна, як дьоготь у мазниці. А ми з Горпиною підемо поки до порту. Та не забудьте про циганча.

— А тепер, любонька, можна й до Данила, — підморгнув Панас, коли Олена щезла за рогом з татаркою. — Та не тремтіть, як осика: не чужий вам Данило і не немовля. Знає, яка баб'яча доля в неволі… А про татарча поки що анічичирк. Все якось налагодиться…

Горпина мовчала. Ішли вони швидко, мало не бігли з гори, а назустріч їм зростав рев юрби і прокльони голодних. Юрба поривалася до Ісаакового палацу, скаженіючи і скипаючи обуренням.

— Віддай нам наших дітей, живолупе! — волали жінки, розмахуючи кулаками.

— Хліба! Хліба голодним! — напирали майстри.

— Смерть павукові!

— Упиреві клятому! — лунали вигуки.

Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.

Величезні брили цоколю… Перший поверх з вузенькими загратованими віконцями, а над ними — ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.

— Продав наших дітей у неволю…

— Віддав за золото вільних людей.

— Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.

Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, — і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.

— А-а-а-а!!!

Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім'яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.

А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.

— Годі нам голодувати! — наступали вони щільною юрбою. — Комори ломляться в такіє, а наші діти не мають крихітки хліба.

— Ноги підламуються з голоду!

— Робота з рук валиться, а щури та миші живляться