Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Національний Союз шукав компромісу й угоди з режимом, сальвуючи тільки суверенність Української Держави та суверенність народу в ній». Такий підхід фактично визнавав і вузьконаціональний характер УНС, і те, що Союз не був представником волі всього «українства», а лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»[331], та й то не всього, а лише його націонал-соціалістичного крила. «Серед Національного Союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців»[332].

Так, це той, про якого ви подумали. 20-ті рр. Суспільне надбання

На відверто сегрегаційний характер діяльності Союзу звертали увагу й інші дослідники. В конкретних обставинах місця і часу, вказував один із них, гасло чергової «соціяльної революції», яке висувалося лідерами УНС, практично «означало повну українізацію». Шаповал визначив її так: «Українізація це значить: українська держава, українська в ній влада, українська земля належить українцям, український хліб, сало, залізо, нафта, вугілля, цукор, ріки й моря — все, що є на українській землі, належить українцям і їх владі»[333].

Принагідно нагадаймо: за декілька місяців після оголошення Винниченкових вимог, а саме 5 січня 1919 р. було засновано Німецьку робітничу партію. 24 лютого 1920 р. її перейменували у Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Того ж дня її лідер оголосив програму партії, перші два пункти якої були сформульовані так:

— «ми вимагаємо об’єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,

— «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями...».

Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори дриґом весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Вин­ниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу — за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед — інших національностей.

Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками Олени Бойко:

— «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»[334],

— УНС не був ані «загальнонаціональним об’єднанням», ані цілком «українським»,

— роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною»[335].

Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.

Частина III

Хто створив Директорію? Стан розуміння проблеми

Тези Стахіва утвердилися в усіх підручниках з історії України. Такий собі ментальний залізобетон. Аксіо­ми. Аксіома, як відомо, — це твердження, яке не потребує доказів.

Стахів, перший системний дослідник тієї доби, запровадив до наукового обігу дві тези, широко вживані у науковій та популярній літературі й сьогодні.

Перша аксіома, сформульована Стахівим, така: Директорія була обрана Українським Національним Союзом, що його сформували всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки, за якими стояло 80% виборців України.

Друга: Директорія «не була самочинним органом», «креаційне тіло, яке своїм вибором покликало Директорію УНР, було вповні компетентне в цих надзвичайних обставинах представляти політичну волю українського народу аж до найближчого нового формального голосування при нових загальних виборах».

Спираючись на свідчення Шаповала та Христюка, Стахів стверджував, що участь у виборах узяли «представники національних політичних партій УНСоюзу, професійних організацій і війська», а Петлюра на вимогу січових стрільців був «відразу обраний на Головного Отамана»[336].

Протилежної точки зору дотримувався найбільш прискіпливий — аж до сьогоднішнього дня — читач Стахіва. Цей читач був цілковито переконаний у тому, що Директорія була органом самозваним, оскільки Союз на час її організації не проводив ані з’їзду, ані конгресу. «Особи, що мали сміливість висловлювати волю всіх членів політичних партій, професійних та суспільних організацій та об’єднань, не були волею українського народу, який був розгублений при революційній анархії, остаточним зруйнуванням і так недосконалого апарату», — писав він[337].

Панівною в сучасній «материковій» історіографії є концепція Стахіва. Саме її вважає апріорно правдивою абсолютна більшість сучасних дослідників. Характерний приклад — творчість широко відомого у вузьких колах члена-кореспондента НАН України Валерія Солдатенка. В одній із численних монументальних, але непослідовних та часто-густо слабко обґрунтованих розвідок він твердить: саме Винниченко скликав засідання УНСоюзу. На ньому переконував присутніх: «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене». За Солдатенком, саме Винниченко запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Саме «13 листопада (за іншими даними — в ніч проти 15-го[338]. — Д. Я.) в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка — її Головою»[339]. В іншій праці Солдатенко малює таку картину: «З початку листопада М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С. Петлюри[340] про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись вночі, — пише дослідник, — вони обмірковували всі деталі розпочатої справи»... Саме «так з’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих Зборів спеціального керівного органу — колегії з 3—5 осіб — Директорії», яку «мав сформувати Український Національний Союз»[341].

Прихильники альтернативної точки зору обґрунтовують і такі тези:

— компроміс у стосунках з гетьманською владою став неможливим через заборону останнім Національного конгресу,

— «створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політичної програми»,

— «федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом для повстання».

На підставі виявлених науковцями свідчень можна підтвердити і тезу про гострий конфлікт між Винниченком та Шаповалом. Перший після «обрання» Головою Директорії правдоподібно став просто ігнорувати існування Шаповала. Шаповал зробив крок у відповідь — під приводом того, що, мовляв, Директорію обирав УНСоюз, останній і повинен мати право контролю над діяльністю Директорії[342]. Така вимога, очевидно, була абсолютно неможливою: основною ударною силою повстання були стрільці Коновальця, якому були глибоко в носі політичні амбіції Шаповала і, як з’ясувалося дуже швидко, і самого Винниченка.

Хто створив Директорію? Версія Шаповала

«В Україні тепер так тихо і спокійно, — писав у жовтні 1918 р. дружині начальник штабу групи армій «Київ» генерал Вільгельм Гренер, — що коли б не тінь невизначеності, яка долітає сюди з інших фронтів та з Берліна, то тут можна було б комфортно жити»[343].

Справами на той час переймалися цілком мирними. Наприклад, 22 жовтня, тобто менше ніж за місяць до початку повстання, у Кам’янці-Подільському відбувалися урочистості з нагоди відкриття тамтешнього українського університету, другого національного вишу, заснованого за режиму Скоропадського[344]. На урочистостях перебувала вся державна й політична верхівка, в тому числі й Шаповал. Свої враження він докладно описав у споминах, які мені пощастило виявити у фондах Слов’яно-Балтійського відділу Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Мемуарист залишив для нас й інші відомості, що дозволяють намалювати іншу картину подій, які незабаром, але укотре і безповоротно перевернули Україну догори ­ногами.

Будинок № 6 по Чехівському провулку. Сучасний вигляд. Суспільне надбання

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів», тобто не раніше 25 жовт­ня[345], він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з будинку № 6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч