Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Хто такий Андрій Макаренко?

Один із персонажів, яких доля буквально винесла — нехай і на дуже короткий час — на авансцену нашої політичної історії в 1919—1920 рр. залишив по собі такі відомості.

Могила А. Макаренка. Автор: PersX

Народився 1886 р. у Гадячі Полтавської губернії. Даних про освіту немає. 1917 р. — голова Всеукраїнської спілки залізничників. За часів Української Держави — директор департаменту Міністерства залізниць. Член Директорії УНР. Від 1920 р. — на еміграції. Помер у 1951 р. у м. Х’юстон (штат Техас, США)[346].

Хто створив Директорію? Версія Шаповала — продовження

На розі Чехівського провулка та вул. Столипінської (тепер О. Гончара. — Д. Я.) вони зупинилися.

Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Говорив Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким, помічниками якого були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Самсон Хілобоченко (роки життя та смерті невідомі. — Д. Я.) (Правобережна залога), «обидва, — за словами Шаповала, — люди для України вірні».

В. Павленко (1886—1932 рр.), генерал-хорунжий (1920 р.). Суспільне надбання

Далі «випадкова» розмова набула такого характеру:

Андрій Макаренко:

— «організація сторожі полягає в тому, що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату»,

— «вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці»,

— проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче перебрати їх «під свою руку».

М. Ш.: «Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?»

П. Болбочан (1883—1919 рр.). Джерело: https://www.facebook.com/uinp.gov.ua

А. М.: «Можу! Наша головна рада залізничників скаже, і буде зроблено».

М. Ш.: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною...

— А що якби повстання? — питаю.

А. М.: «Це єдине, що треба робити!»

М. Ш.: «Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців»[347].

Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Петро Болбочан)[348], січових стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Василь Пелещук, роки життя та смерті невідомі) та залізничного полку, співрозмовники розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.

«Я одверто сказав, — читаємо далі спогади Шаповала, — що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «в Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Вин­ниченка». Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, Макаренко повідомив співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили якісь невідомі нам до сьогодні Строкоза, Тулюга, Різниченко, а також Осецький[349].

Хто такий Олександр Осецький?

Народився 1873 р. у м. Кременець Волинської губернії у дворянській родині. Закінчив Полоцький кадетський корпус та Павлівське військове училище, Археологічний інститут, Академію Генерального штабу. Служив підпоручиком 59-го піхотного Люблінського полку. Перевівся до лейб-гвардії Преображенського полку. Учасник Першої світової війни, командир 3-го гренадерського Перновського полку, командир бригади 31-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (23.05.1917 р.). Нагороджений Георгіївською зброєю, орденами Св. Станіслава (2-го ст.), Св. Анни (2-го ст.). За часів Української Держави — командувач Корпусу охорони залізничних шляхів. У грудні 1918 — лютому 1919 р. — військовий міністр в уряді Чехівського. В 1919 р. — Наказний отаман Дієвої армії УНР. У 1920 р. — голова військової місії в Бельгії. Після 1920 р. — на еміграції у Франції. Помер 1937 р. у Парижі[350].

«Український Національний Союз». Хто це?

Уже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Міністерстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запрошено Винниченка й Осецького[351]. Останній «без передмов... виклав свої міркування і план глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім... Словом, — підсумував Шаповал, — розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна».

Учасники зустрічі доручили Макаренку вислати емісарів до Болбочана в Новгород-Сіверський, Пелещука в Бердичів, і Коновальця — до Білої Церкви. Підготовку повстання у Київській губернії очолив нікому до сьогодні невідомий Петро Косенко[352].

«Я почав лихорадочно працювати, — записував Шаповал. — Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху, але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув»[353].

Що таке «Військова комісія» УНСоюзу?

Практична підготовка до повстання нібито зосередилася у так званій «військовій комісії» Українського Національного Союзу, яка нібито складалася з двох видатних фахівців військової справи: монтера-­неука та письменника-драматурга — Шаповала та Винниченка[354]. Вони домовились вважати (виділено нами. — Д. Я.) за членів комісії Осецького, Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь». Імена оцих «хто» добродій Шаповал забрав із собою до могили.

Нове зібрання в кабінеті Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19.

Будинок № 19 по вул. Прорізній. Сучасний вигляд. Джерело: https://www.pslava.info

Участь у ньому взяли сам господар, Винниченко, Осецький, помічник начальника відділу Генерального штабу полковник Василь Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу січових стрільців полковник Мельник. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тис. багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», — підраховували вони, для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири січовиків, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», у т. ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.

В. Тютюнник (1890—1919 рр.), генерал-хорунжий (1919 р.). Суспільне надбання

«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, — читаємо у спогадах Шаповала, — і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми “ситуацію” ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проекту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація — Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що «Селянська Спілка» дасть «кількох людей, які поїдуть закладати “штаби” чи “трійки” в повітах».

Друге зібрання заколотників, за свідченням М. Шаповала, відбулася в кабінеті Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та Микола Шаповал обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, — пригадував останній, — що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було... Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».

«Я (тобто Микита