Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Твердиня, Максим Іванович Дідрук

Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

17
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 143 144 145 ... 162
Перейти на сторінку:
не відштовхнувся та не прилип, не зменшив і не збільшив ваги.

«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — проте серце більше не слухалося мозку та нарощувало темп.

— Це не магніт, хлопче, — Джейсон пильно стежив за Семеновими муками, — можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи пригорщу землі. Нічого не зміниться.

Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги виникає лише тоді (Сьома ще раз повторив перший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху дії силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відсікає, а зверху викривлює вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.

— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.

— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь впливає на поле, а не поле на нього. І вони, — він іще раз тицьнув у Паїтіті, — про це знали.

— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.

— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти за масою — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи, — наступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з ядучим роздратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату, на 28 % із чорного моріону та на 17 % із темноколірного мінералу біотиту; він має густину 2800 кг/м3 і твердість 90 HRA за шкалою Роквелла[171]. Я можу витягти із Твердині з тисячу ідентичних йому камінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту, — чоловік зітхнув, придушивши хвилю обурення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбемо стіни, виймаємо з надр тонни породи та вилучаємо шматки, що перекошують гравітаційне поле. Потому фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромінюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємося під мікроскопом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємося зрозуміти чому. Поки що — марно.

Джейсон простягнув руку й забрав у Семена чорний камінець. Ядро лишилось у хлопцевих руках.

— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру, — зненацька він стишив голос, як ніби остерігаючись, що Твердиня підслухає та перешкодить розкриттю своїх таємниць; хлопцеві довелося витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки й натрапили на отвір 11,6 см у діаметрі, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він ішов ізнизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожнина починалася (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані 46 см від долівки Чорної кімнати. Складалося враження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу вгору, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупинившись за 46 см від цілі.

Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічає Семена та розмовляє сам із собою.

— Уперше, коли мені показали ту дірку, я не надав їй жодного значення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запихаючи у фундамент Паїтіті особливо великий мегаліт. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету та… не почув нічого. Мій «нікель»[172] летів так довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути, — в цьому місці Джейсон затих.

— І як ви вчинили? — Сьома нетерпляче та безцеремонно смикнув чоловіка за штани.

— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалася, відбійні молотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та, попри все, сантиметр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Паїтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь завглибшки тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину — строго вертикально, з незмінним діаметром 11,6 см. Певної миті я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, тож я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому покоїться вся Твердиня. Каменярі повернулися до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову та не давала спокою. Мені стало цікаво: яка її глибина? І куди (а точніше — звідки) вона веде? Я опустив у неї линву, проте дна не дістав. Узяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і почав спускати в отвір. Я витравив усю довжину — більше ніж триста метрів, — але тягарець і далі теліпався підвішеним.

Семен слухав, не перебиваючи, та відчував, як у животі спурхують метелики.

— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос ¼ дюйма[173] в діаметрі та найбільшої довжини, яку тільки забезпечили на заводі-виробнику. Бухту доправляли на Мі-8; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку ледве заштовхали до Чорної кімнати. Потому зафіксували вільний кінець і почали розкручувати трос.

— Вистачило?

Джейсон скрипнув зубами, та спробував усміхнутись.

— Ні. Трос обірвався.

— Тобто? Його щось обрізало там, у глибині?

— Він обірвався під власною вагою.

Сьома несподівано втямив, що його щелепа відвисає, геть як у ляльки-маріонетки, що випала з рук ляльковода, проте він не може нічого зробити, щоб це припинити.

— Скільки ж ви…

— Трос був хороший, міцний і відносно легкий — погонний метр важив 162,4 грама. Загалом той пучок дротів був номінально розрахований утримувати 3 тонни й 20 кілограмів.

Хлопець зробив спробу підрахувати метраж сталевого каната, якщо він розірвався під власною вагою, проте жахнувся після першого ж наближення.

— Як глибоко ви його опустили?

— Трохи більше за номінал — у дірці теліпалося 3050 кілограмів.

— Срань Господня, — Семен обома руками вхопився за голову.

— От і я так сказав, коли трос дзизнув і шугонув униз. На той час ми спустили в діру 18780 метрів. Дна не було.

Дев’ятнадцять кілометрів! Це глибше за найглибшу на Землі свердловину. Навіть якщо свердлувати з дна Маріанської западини.

Х’юз-Коулман учепився за ручки інвалідного візка й розвернув Сьому обличчям до входу на північній стіні Твердині.

— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всього лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженерної точки зору, проте загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним…

CLXVII

23 серпня 2012, 07:52 (UTC -5)

Паїтіті

Левко прокинувся та здригнувся. Сьома лежав на боці, незграбно витягнувши зламану ногу, й свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкненою електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.

— Чого вилупився? — хрипнув українець. Горлянка була

1 ... 143 144 145 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"