Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

59. Ліка. Авантюристи.

— Кума, ми майже на місці. Приїхали. Тут ти будеш у безпеці. А ще, думаю, щасливою, — звертається до мене Вадим, котрий цієї миті керує вантажним мінівеном.

— Думаєш? — замислююсь вкотре над тим, що трапилося. За кожну дію треба вміти відповідати. Від слів тим паче відмовлятись не можна. І я цілком і повністю усвідомлюю це та не задкую. Однак незначний страх, хоч справу і зроблено, все ж присутній.

— Так. Не переймайся за наслідки. Ти все правильно зробила та красиво пішла. Крапка поставлена. Ти мусила так вчинити.

— А тепер мушу переховуватись. Все так, — криво усміхаюся. — То куди ти мене привіз?

— У надійне місце. На тебе тут вже чекають.

— Сподіваюсь, вашим знайомим я заважати не буду, — завершую діалог, довірливо зазирнувши в очі кума.

Після всього, що сталося, я спершу хотіла поїхати до сестри, але Марфа з Вадимом мене переконали, що краще буде перестрахуватись. Якщо Даниленко захоче помститися, то першочергово шукатиме мене у Таї. Тому лише на день Вадим звозив мене у Хмельницьк, а тепер везе до знайомих, в яких я, так би мовити, ляжу на дно. Хоч на справді в цьому потреби немає, адже Петро завірив, що Харитону чітко дали зрозуміти, щоб він не рипався, але все ж мої куми наполягли на переховуванню. Хоча б перший час.

І от я в Харкові. Прямую до квартири якихось незнайомців, котрі мене прихистять. Чи лякають мене такі перспективи? Ні. Більше лякає, що я вагітною залишаюсь сама у чужому місті. Хоч ці знайомі кумів теж мають бути гарними людьми, проте поки я не звикну до них мені буде не зручно.

— Якось це все ж дивно. Ці люди точно не проти моєї присутності? Може б я краще окреме житло винайняла? — все одно не заспокоююсь, хоч і стою на порозі свого тимчасового нового дому.

— Тобі будуть раді. До того ж будеш під наглядом. Не хвилюйся, — оптимістично підморгує мені Вадим і стукає у двері.

Уявляю, як мене зараз приймуть ці люди, як виділять кімнату. Кум сказав, що ці небайдужі живуть удвох, тож усім буде комфортно, місця всім вистачить. Готуюся вітатися та знайомитись, бо ось-ось і двері відчиняться...

— Ліко! Ти тут! Господи! Ти в порядку? З тобою нічого не зробили? Як ти себе почуваєш? Щось хочеш? Ти голодна? Води?

Не вірю в те, що відбувається. Шквальним вітром на мене накидається Саша. Він обіймає мене, оглядає, бережливо торкається, ніби я дорогоцінний та крихкий кришталь, допомагає позбутись верхнього одягу.

Спіймавши неабияке зніяковіння, перші хвилини не можу, ні слова сказати, ні видихнути. Але зрештою, поглянувши на задоволене обличчя Вадима, усвідомлюю, що мене надурили. Засранці, а не куми! Я не схотіла нав'язуватись Саші, бо мені соромно перед ним, але вони мене перехитрили й зробили все на свій розсуд...

— Янголе, не бійся, вже все позаду, — продовжую втішати чи то жаліти мене Сашко.

— Так, позаду... А ти звідки знаєш, що все позаду? — не петраючи, чому до мене таке ставлення й підвищена турбота, цікавлюся.

— Марфа все розповіла. Ба більше я, якщо чесно, трішки викликався посприяти твоєму визволенню вчора. Але все вже позаду. Обіцяю, віднині тебе ніхто не чіпатиме. Я захищатиму тебе. 

Розгублююсь ще більше. Про що Марфа розповіла? Про план відновлення справедливості, який був здійснений мною? Чи про мій стан? А про яке визволення ідеться? Від Харитона? Але як цьому посприяв Сашко?

На щастя та сама хитрюга Марфочка власною персоною саме цієї бентежної миті з'являється мені на очі.

— Лікуся, ти в нормі? — обіймає мене кума.

Не уникаю можливості штрикнути її під ребро пальцем і кидаю примружений погляд їй із певним докором.

– В нормі. Що б зі мною статися могло?

— Та мало що! Тобі не нашкодили? Що з тобою робили? – з диким переляком в очах знову Саша торкається мого обличчя, гуляє великим пальцем по моїй щоці. Так турботливо, так ніжно, що я починаю почувати себе наче не у своїй тарілці.

– Все чудово. Мене, хіба що, навколо пальця обвели. Дехто, — вкотре кумам від мене прочуханка поглядом дістається. Але їм, хоч би хни! Стоять, усміхаються. От же ж фокусники, авантюристи!

— Як же добре, що ти тепер тут. Обіцяю піклуватися про тебе. А викрадачів ще чекає покарання, — несподівано чую з вуст Сашка чергову плутанину.

— Стоп. Про яких викрадачів ти говориш?

— Як "яких"? Ті, що кредитори, які вчора забрали квартиру й ресторан Даниленка, і тебе в заручниці взяли та перстень за твій викуп просили... – так само як і я, спантеличується Сашко.

— Кредитори? Перстень?.. Марфо? — чіпляюсь очима за фігуру куми. А та сміється.

— Що "Марфо"? Марфі вже час. Саня, дякую за гостинність. Вадик, чого став? Ходімо...

— ...Е ні! Стояти! Хвеська, що ти там навигадувала? — не даю Марфуші піти завчасно. А тим часом Саша нетямуще коситься на мене, тож мені доводиться пояснити: — Не знаю, що там тобі розповіли, але ніяких кредиторів не було. Я кинула Харитона і попрохала цих двох зведенців відвезти мене до сестри. Вони ж наполягли, що мені треба десь сховатися, раптом що. Сказали, що їх знайомі можуть мене прихистити. Натомість привезли сюди...

– Ти кинула Харитона? — перепитує наївний чоловік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍