Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

«Ми більше не приречені на смерть, у нас є невеличкий шанс». Це й була величезна різниця між розпачем і надією.

– Тепер ми маємо весь час тримати це в думках, – сказав він. – Маємо живитися цим. Наче хлібом чи м’ясом. Справа йде до кінця. Це вже точно. І ми виберемось. Раніше нас би це добило. Кінець був надто далеко. Було надто багато розчарувань. Але це в минулому. Тепер є нова реальність. Нам це допоможе. Маємо живити цим наш мозок. Це як м’ясо.

– Він приніс якісь новини? – спитав Лєбенталь. – Шмат газети чи щось таке?

– Ні. Все заборонено. Але вони змайстрували таємне радіо. Зі всякого непотребу і крадених частин. За кілька днів воно вже працюватиме. Ймовірно, вони сховають радіо тут, і ми знатимемо, що відбувається. – 509 витяг з кишені два кусні хліба, їх приніс Левінські, і простягнув Берґерові. – Ось, Ефраїме. Поділи хліб. Він сподівається принести ще.

Кожен узяв свій кусень. Їли повільно. У долині горіло місто. За ними лежали трупи. Маленька група мовчки сиділа навпочіпки, горнулася докупи і їла хліб, і він смакував інакше, ніж весь хліб до того. Це було наче своєрідне причастя, яке відрізняло їх від усіх решти в бараці. Від мусульман. Вони вступили в бій. Знайшли товаришів. Мали мету. Дивилися на поля, і гори, і місто, й ніч – і ніхто цієї миті не бачив колючого дроту і вартових веж з кулеметами.

10

Нойбауер знову взяв папір, який лежав на його письмовому столі. «Їм це просто, – думав він. – Це одне з тих нечітких розпоряджень, які можна трактувати як завгодно, – ніби нічого серйозного й не написано, але підтекст зовсім інший. Вказівка зробити список важливих політичних в’язнів, а тоді приписка – якщо такі ще залишились у таборах. Ось де собака заритий! Натяк зрозумілий. Нараду з Дітцом можна було нині вранці і не проводити. Дітцові легко говорити. Покінчіть із тим, що становить небезпеку, – в такі важкі часи ми не можемо тримати за спиною відвертих ворогів батьківщини та ще й їх годувати. Говорити завжди легко, але ж хтось має це реалізувати. А це вже інша справа, речі такого штибу треба б було мати написаними чорним по білому. Дітц не видав жодних письмових розпоряджень, а цей клятий запит – це ж не наказ, уся відповідальність ляже на виконавців».

Нойбауер відклав документ і вийняв сигару. Сигари також закінчуються. Є ще чотири коробки, а тоді залишиться тільки «Дойче Вахт», та й то невеликий запас. Майже все згоріло. Треба було в добрі часи краще подбати про майбутнє, але хто ж міг подумати, що все може так обернутися?

Зайшов Вебер. Після короткого вагання Нойбауер простягнув йому коробку.

– Пригощайтеся, – сказав він з удаваною сердечністю. – Раритет. Справжні «Партаґас».

– Дякую, я палю лише цигарки.

– Справді, я постійно це забуваю. Гаразд, тоді паліть свої гробові цвяхи.

Вебер вишкірився. Мабуть, у старого труднощі, щось він надто гостинний. Вебер витяг з кишені плаский золотий портсигар, взяв звідти цигарку і постукав нею по покришці. У 1933-му золотий футляр належав радникові юстиції Аронові Вайценблюту. Щаслива знахідка, монограма збігалася: Антон Вебер. Це була єдина його здобич за всі роки; потребував небагато і ніколи не цікавився питанням власності.

– Тут прийшло розпорядження, – промовив Нойбауер, – ось, прочитайте його уважно.

Вебер узяв аркуш. Читав повільно й довго. Нойбауерові уривався терпець.

– Решта не важливо, – сказав він. – Головне – це пасаж про політичних в’язнів. Скільки їх іще в нас?

Вебер поклав папір на стіл, той ковзнув полірованою поверхнею і зупинився коло маленької вази з фіалками.

– У цій хвилі я точної кількості не скажу, – відповів він, – думаю, приблизно половина в’язнів. Можливо, трохи більше чи менше. Усі з червоними кутиками. Ну і, звісно, ще іноземці. Інша половина – це кримінальні, купка гомо, дослідники Біблії і таке інше.

Нойбауер підвів погляд, він не знав, Вебер зумисне грає дурня чи ні; проте Веберове обличчя не зраджувало його справжніх намірів.

– Я не про це. Люди з червоними нашивками не всі політичні, принаймні не в сенсі цього розпорядження.

– Звичайно, ні, червоний кутик – це просто узагальнена класифікація. Там і євреї, і католики, і демократи, соціал-демократи, комуністи і ще чортзна-хто.

Нойбауер знав це. За десять років роботи в таборі Вебер міг би йому таке не пояснювати. Він мав непевне відчуття, що керівник табору знову кепкує з нього.

– А що зі справді політичними? – спитав він так, ніби нічого не помітив.

– Більшість комуністи.

– І це можна встановити точно?

– Досить точно. Це написано в документах.

– А крім того, є тут важливі політичні в’язні?

– Можу розпорядитися взнати. Цілком імовірно – в нас є газетчики, демократи і соціал-демократи.

Нойбауер випустив дим своєї «Партаґас». Дивовижно, сигара завжди швидко заспокоює й додає оптимізму!

– Добре, – сердечно промовив він, – спершу все з’ясуємо, нехай прочешуть списки, а тоді подивимося, скількох осіб нам варто зголосити. Як ви гадаєте?

– Так і зробимо.

– Без поспіху, в нас приблизно два тижні. Непоганий кавалок часу, щоб дещо залагодити, так?

– Звичайно.

– Окрім того, можемо записати наперед те, що й так трапиться. А ще – не реєструвати імен людей, яких незабаром доведеться списувати як втрати. Зайва робота. Призведе хіба до непотрібних запитань.

– Звичайно.

– У нас же небагато тих людей, я маю на увазі кількість, яка впадає в око…

– Нам і не треба їх мати, – спокійно відказав Вебер.

Він знав, що має на увазі Нойбауер, а Нойбауер знав, що й Вебер його зрозумів.

– Непомітно, звичайно, – додав. – Організуймо все якомога непомітніше. Тут я покладаюся на вас…

Нойбауер підвівся й почав обережно длубати випрямленою скріпкою кінчик сигари. Він надто рвучко її обкусив, і тепер та не тяглася. Добрі сигари не варто обкусувати; завжди лише обережно обламувати, в крайньому разі обрізати кінчик гострим ножичком.

– А як там з роботою? Є чим їх зайняти?

– Від бомб досить сильно постраждав мідеплавильний завод. Люди розбирають завали. Решта команд працює у звичному режимі.

– Розбирають завали? Добра ідея. – Сигара знову тягнулася як слід. – Дітц сьогодні говорив зі мною про це, прибирати вулиці, розгрібати розбомблені будинки – місту потрібні сотні людей. Це надзвичайна ситуація, а в нас найдешевша робоча сила. Дітц висловився за. Я теж. То чом би й ні, га?

– Звісно.

Нойбауер стояв коло вікна і дивився надвір.

– Прийшов також запит щодо запасів продуктів харчування. Ми маємо економити. Як би це зробити?

– Видавати менше їжі, – лаконічно відповів Вебер.

– Так, але ж до певної міри,