Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

якщо люди валитимуться з ніг, то не зможуть працювати.

– Зекономимо на Малому таборі. Там самі нероби-дармоїди. Хто вмре, більше не їстиме.

Нойбауер кивнув.

– Але пам’ятайте моє гасло: діймо людяно, доки це можливо. Якщо ж змоги нема, що ж, наказ є наказ…

Вони стояли вдвох коло вікна і курили. Говорили спокійно і по справі, наче два торговці худобою на бойні. Надворі, на клумбах довкола будинку коменданта, працювали в’язні.

– Я наказав посадити по колу іриси з нарцисами, – мовив Нойбауер, – блакитне і жовте, гарне поєднання кольорів.

– Так, – промовив Вебер без ентузіазму.

Нойбауер засміявся:

– Не дуже ви таким цікавитесь, еге ж?

– Не надто. Я люблю кеглі.

– Це теж гарно. – Якийсь час Нойбауер спостерігав за роботами. – А що з табірним оркестром? Ці типи не перепрацьовують.

– Грають, коли бригади рушають у місто на роботи і вертаються назад, а ще двічі на тиждень по обіді.

– Яка користь робочим командам з того пообіднього грання? Накажіть музикувати вечорами, після переклички. Запровадьмо годину музики, це добре для людей, трохи їх розважить. Особливо якщо доведеться економити на харчах.

– Я це влаштую.

– Здається, ми все обговорили і добре порозумілися.

Нойбауер повернувся до свого стола, відчинив шухляду і вийняв якийсь футляр.

– Вебере, тут іще одна несподіванка для вас. Нині прибуло. Подумав, вам це справить приємність.

Вебер відкрив футляр, у ньому був хрест за військові заслуги. На своє здивування Нойбауер побачив, як Вебер почервонів. Такого він не чекав.

– Ось до нього посвідка, – додав він, – ви вже давно мали б його отримати. Ми тут певною мірою теж на фронті. Більше про це ні слова, – він простягнув Веберові руку, – важкі часи, мусимо протриматися.

Вебер пішов, Нойбауер похитав головою. Невеличкий трюк з орденом подіяв краще, ніж він сподівався. Слабке місце є таки у кожного. Якийсь час він стояв у роздумах перед великою кольоровою картою Європи, яка висіла навпроти портрета Гітлера. Розташування прапорців на ній більше не відповідало реальності. Вони досі були глибоко на території Росії. Нойбауер залишив їх там в надії, що колись це, можливо, знову відображатиме дійсність, такий собі забобон. Він зітхнув, підніс до обличчя скляну вазу з фіалками і вдихнув солодкий аромат. У голові промайнула неясна думка. «Ми такі, найкращі з нас, – думав він вражено, – у наших душах усьому є місце: залізна дисципліна в моменти історичної необхідності й водночас неймовірна душевність. Фюрер з його любов’ю до дітей. Ґерінґ – друг тварин». Нойбауер іще раз понюхав квіти. Він втратив сто тридцять тисяч марок та попри це був у чудовому гуморі й мав відчуття прекрасного. «Ми незнищенні». Добре він придумав з табірним оркестром. Нині ввечері сюди приїдуть Сельма і Фрея. На них це справить блискуче враження. Він всівся за друкарську машинку і двома товстими пальцями набрав наказ для оркестру. Для приватної картотеки. І ще розпорядження звільнити від робіт слабких в’язнів. Щоправда, там йшлося про інше, але він зрозумів його так. А дії Вебера – це його справа. Він зробить, що треба, хрест за військові заслуги нагодився саме вчасно. Цей приватний архів містив докази Нойбауерової м’якості і дбайливості, а також, звичайно, компромат на начальство й партійних товаришів. У такій ситуації із власним захистом не перестараєшся, доводиться робити все можливе.

Нойбауер вдоволено закрив блакитну теку і взявся за телефон. Адвокат дав йому чудову пораду – купувати розбомблені ділянки. Дешево. Нерозбомблені теж. Цим можна вирівняти власні втрати. Земельна ділянка навіть після ста бомбардувань не втрачає ціни. Треба скористатися панікою.

Робоча бригада після дванадцяти годин тяжкої праці повернулася з розбирання завалів на мідеплавильному заводі. Мідярня зазнала значних руйнувань. Реманенту бракувало, і більшості в’язнів доводилось розбирати завали голіруч. Пороздирані руки кровили, люди були смертельно втомлені й голодні. На обід їм видали рідке вариво, де плавали невідомі рослини. Широкий жест дирекції заводу. Єдиний плюс того їдла – воно було тепле. Інженери і наглядачі заводу поганяли в’язнів, як рабів. Це були цивільні, але деякі не надто відрізнялися від СС.

Левінські марширував у середині колони, поруч ішов Віллі Вернер. Під час розподілу команд їм вдалося потрапити в одну групу, викликали не по номерах, взяли цілу юрму з чотирьохсот осіб. Розбирати завали – важка робота, тому в цю команду добровольців було мало, Левінські й Вернер легко потрапили в групу. Вони точно знали, чому туди хочуть. Кілька разів робили таке раніше.

Колона з чотирьохсот осіб рухалася повільно. В ній було шістнадцятеро, яких робота звалила з ніг. Дванадцятеро з них могли йти з опорою, а от чотирьох довелося нести: двох на ношах, а ще двох – за руки і за ноги.

Дорога до табору була далека, в’язнів вели довкола міста. Есесівці не хотіли, щоб ті показувались на міських вулицях. Ліпше, аби їх не бачили люди, а самі в’язні не виявили масштабів руйнувань.

Вони наближалися до невеличкого березового лісу. Стовбури дерев шовковисто мерехтіли у призахідному сонці. Наглядачі СС і капо йшли вздовж усієї колони. Есесівці зі зброєю напоготові. В’язні важко просувалися вперед. Повітря пахло весною: на гілках, вкритих першим листям, щебетали птахи, урвища й галявини вкрилися підсніжниками і примулами, весело дзюркотіли потічки. На красу природи ніхто не зважав. Усі були надто втомлені. А тоді знову виринули поля, вартові знову йшли разом. Схвильований Левінські крокував упритул до Вернера.

– Куди ти то запхав? – спитав він, не ворушачи губами.

Вернер зробив ледь помітний рух і притис руку до ребер.

– Хто знайшов?

– Мюнцер, на старому місці.

– Марка та сама?

Вернер кивнув.

– Тепер маємо все необхідне?

– Так, Мюнцер у таборі все змонтує.

– Я знайшов жменю набоїв, але не роздивився, чи вони підходять. Мусив поспіхом ховати, сподіваюся, таки підійдуть.

– Якесь застосування ми їм точно знайдемо.

– Ще хтось щось має?

– Мюнцер, частини револьвера.

– Лежали там само, де й вчора?

– Так.

– Хтось же їх там залишив…

– Звичайно, хтось із зовнішнього світу.

– Робітники?

– Ми вже втретє щось знаходимо, навряд чи це збіг обставин.

– Можливо, це хтось із наших, ті, хто розбирає завали на військовому заводі?

– Ні, їх тут не було, та й ми про це знали б. Це хтось із міста.

Таборове підпілля вже довший час намагалося роздобути зброю. Вони чекали на вирішальний бій з СС і не хотіли опинитися безборонними. Нав’язати контакти було майже неможливо, але з часу бомбардування команда, яка ходила в місто розбирати завали, знаходила у певних місцях зброю та її частини. Вона була схована під уламками, очевидно, це робили робітники в надії, що в’язні