Читати книгу - "Крістіна"

лише Арні — у своїй шкільній куртці з прізвищем, вишитим над грудьми зліва, Арні, занадто блідий і занадто самотній, Арні з бляшанкою пива, яку він притримував ногами біля паху.

— Добраніч, чувак.

— Добраніч, — сказав я. — Обережно їдь додому. Тобі краще не попадатися на очі поліції.

— Не попадуся, — запевнив він. — Бережи себе, Деннісе.

— Обов’язково.

Я зачинив дверцята. На зміну жаху прийшло відчуття глибокої та безмежної скорботи — неначе Арні поховали. Поховали живцем. Я дивився, як Крістіна від’їжджає від тротуару й котить по вулиці. Я дивився, поки вона завернула за ріг і зникла з очей. А потім рушив доріжкою до будинку. Доріжка була розчищена. З думкою про мене тато розсипав по ній більшу частину десятифунтового пакета кам’яної солі.

Коли я вже подолав три чверті шляху до дверей, зненацька все попливло перед очима й мене огорнув якийсь сірий серпанок, тож довелося стати на місці, опустити голову й спробувати привести себе до тями. «От знепритомнію тут, — думав я невиразно, — на доріжці перед власним будинком, і замерзну на смерть на тому місці, де ми з Арні колись стрибали в “класики”, гралися в “море хвилюється” і “камінці”».

Зрештою, мало-помалу, сіра імла почала розвіюватися. Мені на пояс, огортаючи, лягла чиясь рука. То був тато, у халаті й капцях.

— Деннісе, що з тобою?

Що зі мною? Мене привіз додому мертвяк.

— Нічого, — відказав я. — Трохи в голові запаморочилося. Ходімо всередину. Ти собі зад відморозиш.

Тато піднявся сходами разом зі мною, не перестаючи притримувати мене за талію. І мене це тішило.

— Мама досі не спить? — спитав я.

— Ні. Вона зустріла Новий рік, а потім вони з Еллі пішли спати. Деннісе, ти п’яний?

— Ні.

— Вигляд у тебе не дуже, — він пристукнув за нами вхідні двері.

Я істерично розсміявся, і перед очима знову все посіріло… та цього разу лише на кілька секунд. Коли я отямився, тато, не на жарт стривожений, дивився на мене.

— Що у вас там сталося?

— Тату…

— Деннісе, негайно розповідай!

— Тату, я не можу.

— Що з ним таке? Деннісе, що з ним відбувається?

Однак я лише головою похитав, і не через те, що все це було божевіллям, і не від страху за себе. Тепер я боявся за них усіх: за тата, маму, Елейн, батьків Лі. Мене проймав холодний і абсолютно здоровий страх.

Деннісе, ти просто будь на моєму боці. Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.

Я чув це на власні вуха?

Чи це прозвучало тільки в моїй голові?

Тато досі уважно дивився на мене.

— Я не можу.

— Гаразд, — мовив він. — Поки що нехай буде так. Мабуть. Але одне я знати повинен, Деннісе, і я хочу, щоб ти мені сказав. Ти маєш причини підозрювати, що Арні якось причетний до смерті Дарнелла й загибелі тих хлопців?

Я згадав вишкір Лебея, пласкі штани, під якими випиналися патики, що могли бути лише кістками й нічим іншим.

— Ні, — сказав я майже правду. — Це не Арні.

— Добре, — кивнув тато. — Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я сам упораюся. Тату, ти вже йди в ліжко.

— Ага. Піду. З Новим роком, Деннісе. А якщо захочеш розповісти, то я все ще поряд.

— Розповідати нема чого.

Нема такого, що я міг би розповісти.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — сказав тато.

Піднявшись на другий поверх, я ліг у ліжко. Світло залишив увімкненим, але заснути так і не зміг. То була найдовша ніч у моєму житті. Кілька разів я вже думав устати й піти в спальню до мами й тата, як робив це малим. Одного разу зловив себе на тому, що підвівся з ліжка й уже взявся за милиці. Але знову ліг. Я боявся за них усіх, так, саме так. Але це було не найгірше. Тепер уже ні.

Я боявся збожеволіти. Ось що було найгіршим.

І лише коли сонце виткнулося з-за обрію, я нарешті задрімав і проспав тривожним сном три чи чотири години. А коли прокинувся, то виявив, що розум уже почав самозцілюватись від нереальності. Однак у мене виникла проблема: я просто більше не міг собі дозволити слухати цю колискову. Межу було розмито раз і назавжди.

46 / І знову Джордж Лебей

У ніч фатальну, коли авто

На колії застрягло,

Тебе я витяг, але не допомогло,

Бо ти вже згасла…[154]

Марк Діннінг

У п’ятницю п’ятого січня я одержав листівку від Річарда Маккендлеса, секретаря лібертівілльського осередку Американського легіону. На звороті розмазаним олівцем було виведено домашню адресу Джорджа Лебея в Передайз-Фоллз, штат Огайо. Більшу частину дня я носив картку в кишені штанів, а вряди-годи витягав і дивився на неї. Я не хотів йому дзвонити; не хотів знову розмовляти про його шизонутого брата Роланда; не хотів, щоб це божевілля тривало й далі.

Того вечора мама з татом поїхали в монровілльський торговельний центр, разом з Еллі, котра хотіла витратити трохи своїх різдвяних грошей на нову пару гірських лиж. За півгодини після того, як вони поїхали, я підняв телефонну трубку й поставив перед собою листівку Маккендлеса. Подзвонив у довідкову штату Огайо, і там мені повідомили, що код міста Передайз-Фоллз — 513, це західний Огайо. Узявши паузу на роздуми, я знову набрав довідкову й дізнався номер Лебея. Нашкрябав його на картці, знову замислився — цього разу пауза була довгою — а потім утретє підняв слухавку. Набрав половину номера Лебея і дав відбій. «Та пішло воно нахер, — подумав я. Мене переповнювало таке нервове обурення, якого я за собою ще не пригадував. — З мене годі, пішло воно, я йому не дзвонитиму. Дістало все, я вмиваю руки від усього цього гівняного безладу. Хай провалиться в пекло. Нахер усе».

— Нахер, — прошепотів я й пішов геть від телефону, поки сумління не запустило в мене знову своє свердло. Я піднявся нагору, заліз у ванну, ретельно вимився й ліг спати. І міцно заснув ще до повернення Еллі та батьків, і тієї ночі спав довго й добре. На щастя — бо мине багато часу, перш ніж мені знову вдасться як слід поспати. Дуже багато часу.

Поки я спав, хтось убив Рудольфа Джанкінса з поліції штату Пенсильванія. Або щось убило. Про це писали в газеті, коли я прокинувся вранці. «СЛІДЧОГО У СПРАВІ ДАРНЕЛЛА ВБИТО ПОБЛИЗУ БЛЕРСВІЛЛА» — волав заголовок.

Батько був нагорі, мився в душі. Еллі з двома подругами на ґанку гигикали, бавлячись у «Монополію». Мати писала