Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

численні селянські повстання, котрими Великопольша озвалася після того, як усі сили магнатства було спрямовано супроти України. Слідом за посполитим рушенням почало бродити у кварцяному війську – ненаситні найманці, у кишені яких перекочувала під час грабунку козацького табору під Берестечком казна Хмельницького розміром у тридцять тисяч талерів, а також чималенькі військові трофеї, за звичаєм, почали вимагати збільшення утримання, погрожуючи полишити королівське військо в разі невиконання вимог і оголосити конфедерацію. Багато втрат спіткали й табір найближчих помічників короля, найвагомішою з яких, безумовно, можна вважати смерть у таборі під Паволоччю князя Ієремії Корибута-Вишневецького, котра викликала такий разючий резонанс серед рейментарів польського війська і навіть рядового жовнірства, що кілька днів по смерті князя військо бродило значно сильніше, аніж після заяв найманців про конфедерацію. Дивною була та смерть: повний життєвих сил тридцятидев'ятирічний князь протягом кількох днів перетворився на розбитого хворобою старезного діда і помер у страшних муках. Тож не дивно, що табором поповзли чутки про отруєння Вишневецького. Жовніри, котрі щиро любили свого полководця, ледве стримувалися, щоб не кинутись зі зброєю в руках на найближче оточення князя, що його, за звичаєм, звинуватили в отруєнні Вишневецького. Зупинити вояків зміг лише привселюдний розтин тіла померлого, котрий не підтвердив факту отруєння, і офіційною причиною смерті було визнано кишкову хворобу, котра розпочалася після вживання Вишневецьким свіжих огірків та медового вина. Наскільки правдивою була версія лікарів князя, не судилося взнати нікому навіть у наш час. Тіло Вишневецького, набальзамоване і поховане в склепі бенедиктинського абатства Святого Хреста у Польщі, загинуло вдруге під час пожежі абатства у 1777 році. І лише у двадцятому сторіччі стало відомо, що виставлені на оглядини паломникам останки князя йому не належали – у труні зі скляним верхом покоїться тіло шестидесятирічного чоловіка, котрого ніколи не торкався ніж анатома під час розтину.

Але втрати Польщі не зупинилися лише на особі славетного князя, котрого сучасники пихато прозивали cosacoram terror.[64] Незадовго після підписання Білоцерківського миру від несподіваного апоплексичного удару помер коронний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький, котрий так і не зміг оговтатись після корсунської поразки й бусурманського полону, а ще через рік не стало і Калиновського – шляхтич, непримиренний до козаків та ідеї української незалежності, склав голову під час битви під Батогом у 1652 році. Рокованою для пана Мартина стала друга зустріч з козаками Богуна. І хоч давно загинув велетень Пилипенко, котрий так безцеремонно захопив гетьмана в полон ще під Корсунем, знайшлися в полку Івана інші буйні голови, котрі спромоглися зробити могилою магната схили гори Батіг над Південним Бугом на Вінниччині. Разом з гетьманом були вбиті і брат майбутнього польського монарха Марек Собеський, командир німецьких ландскнехтів Пшиємський, а також вісім тисяч вояків. А ще через рік Стефан Чарнецький, зустрівши в полі під Монастирищем козацькі полки під орудою Богуна, надовго втратив інтерес до подальшого перебігу війни, отримавши в горлянку стрілу з козацького лука.

А Іван, котрому Хмельницький, приховавши до пори особисту неприязнь, доручав усе більш важливі завдання по обороні кордонів козацької держави і з кожним разом все більші реґіменти козацького війська, стояв на охороні Брацлавщини, немов цербер. Сотні польських атак були приреченими на поразку одразу ж після того, як про них дізнавався Богун. А коли, в черговий раз зрадивши козацького гетьмана під Жванцем, хан з розбитою на численні чамбули ордою йшов на Поділля і Вінниччину з метою дозволеного Яном Казимиром збору ясиру серед українського населення, на заваді ворожим планам став саме Богун. Смертельним вітром повіяло в обличчя хижих до грабунку кочовиків, коли вивів полковник вінницький вісім тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося в душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! І страшною для татар була зустріч з Богуном – подекуди з чотиритисячних загонів залишалися рештки по чотири-п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибували до ханського коша, ладні цілувати своїх коней, котрі винесли їх живими із зубів самого шайтана.

Покінчивши з татарами й дізнавшись, що гетьман надає йому невелику відпустку для відпочинку від ратних справ, Іван кинувся на Волинь і після двох тижнів, проведених серед замерзлих боліт колишнього табору під Берестечком, відшукав-таки на невеличкому цвинтарі поблизу сільської церкви невідомого села напівзасипаний снігом горбик землі під простим дерев'яним хрестом. Людина, похована тут, була знайдена місцевими жителями в болоті неподалік від козацького табору й перенесена сюди завдяки великій повазі, що виявили селяни, спостерігаючи з лісу, у якому ховалися від жовнірів, за битвою одного проти багатьох.

– Великий то воїн був, – сказав Івану панотець, настоятель церкви, біля якої було влаштовано поховання. – Один супроти сотні став. І не відступив.

І Богун зрозумів: тут лежить Омелько.

– Я хочу забрати його, отче. Хочу, щоб лежав він у рідній землі, поряд з тими, хто дорогим йому був за життя і кому дорогим був він.

– На все Божа воля, сину мій, – лише хитнув головою пристаркуватий священик. – Якщо він привів тебе сюди, так тому і бути.

І ось під відбудованим хутором Богуна, на кладовищі, котре розрослося за останні буремні роки, поряд з могилами Федора Богуна і Мирона Охріменка з'явилася ще одна могила. Омелько Деривухо знайшов нарешті свій вічний дім. А Богун, той, кого все своє життя Омелько намагався підтримати, вберегти від небезпеки і ненастирливо підставити плече, коли потрібно було зробити нелегкий вибір, кинувся назустріч новим боям.

III

Гість прибув несподівано, без попередження, проте Іван зрадів його приїзду так, як зрадів би найкращому товаришу. Навіть попри те, що до сьогодні бачився зі своїм теперішнім гостем лише двічі. Вперше ще під час битви під Жовтими Водами, вдруге зовсім недавно, на нараді в гетьмана, перед Жванецькою битвою, де й мав сміливість сперечатися зі Хмельницьким у присутності решти старшини про розташування полків на майбутньому полі бою. Тоді, вийшовши з гетьманського шатра і усе ще палаючи гнівом від наказу Хмельницького вести себе поштиво, Богун несподівано для себе побачив поряд із собою значного запорожця, котрого в колі генеральної старшини добре знали й поважали як хороброго вояка і талановитого полководця.

– Батько Хмель не любить, коли йому суперечать, це я знав завжди. І про полковника вінницького мені відомо, того, котрий неодноразово викликав гнів гетьмана. Тепер я сам став свідком такої суперечки і мушу визнати: у твоїх словах було зерно