Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

істини, а гнів Хмельницького безпідставний, – просто сказав запорожець і посміхаючись простягнув руку. – Дозволь познайомитися з тобою, полковнику. Мене звуть Іваном Сірком.

Іван не вагаючись простягнув руку назустріч і відповів міцним й щирим потиском.

– Богун, – відповів він, – радий знайомству.

– Здається мені, Богуне, доля ще неодноразово зведе нас із тобою, – мовив Сірко багатозначно, й Іван не зрозумів тоді, що той має на увазі.

Тепер, почувши, який гість наближається до його резиденції, Іван, у супроводі полкової старшини, поспішив виїхати назустріч запорожцям далеко в поле. Так і зустрілися вони втретє, сидячи в сідлах один навпроти одного, на вершині пагорба над Південним Бугом.

– Здрастуй, товаришу мій дорогий, – мовив Сірко і простягнув руку для привітання, вивільнивши її перед цим з металевої рукавиці, ювелірно виготовленої з вузьких, укритих золотою насічкою, пластин.

– Доброго дня, пане Іване, – простяг руку й Богун. – Радий бачити тебе.

– Вибачай, що без запрошення, – розвів руками запорожець. – Мовлять у нас на Низу: незваний гість гірший татарина.

– Козак козаку не буває незваним гостем, а запорожці завжди бажані візитери в моєму домі. Тож ласкаво просимо тебе, Іване Дмитровичу, і вас, – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з трьох сотень супроводжуючих Сірка козаків, – лицарство запорізьке! Будьте моїми гостями стільки, скільки на те ваша ласка.

Після таких привітань Іван, а за ним і решта старшини, повернули коней і поїхали до хутора, здіймаючи хмарки білої снігової куряви обабіч неширокого шляху.

Не наважуючись першим запитати про причину візиту, Богун мовчав. Незручну мовчанку перервав сам Сірко.

– Чув я, ти відшукав тіло Омелька і попрямував з ним до дідизни своєї. Поспішав і я віддати шану останню покійному пану судді, та бачу – спізнився. Ти поховав його?

– Так, – кивнув головою Богун. На якусь мить знову запанувала мовчанка.

– Мертвим Царство Небесне, а нам, живим, доробляти те, що вони не встигли. Віддамо шану Омельку мушкетним салютом. Хоч і запізно, але віддамо. А ось є ще справи, котрі зробити нині не пізно. Вони є другою причиною того, чому здолав я з лицарством шлях від Чортомлика до твого хутора, Богуне. Вислухаєш мене, полковнику?

– Лише після доброго бенкету, коли запорожці підкріплять втрачені під час подорожі сили.

– Не варто, – пригладив Сірко довгі гадюки вусів, – лицарство моє хоч бенкет і полюбляє, але не час тепер для нього. Що ж до мене, вважаю кружляння горілки та інші надмірності під час посту ділом гріховним, тож з радістю поміняю їх на молитву. Якщо, звичайно, не ображу цим господаря.

Богун, котрий немало чув про аскетизм і глибоку релігійність Сірка, не став противитись.

– Воля гостя свята для мене, а образа ніколи не западе в козацьку душу за молитву, вознесену Господу побратимом його, – мовив він.

– Дякую, – схилив голову Сірко. Він деякий час їхав мовчки, після чого повернув голову до Богуна:

– їдьмо спочатку на цвинтар, – мовив напівзапитливо, напівствердно.

Цвинтар, на якому раптом стало тісно від такої великої кількості козаків, озвався розкотистим карканням крука з вкритих памороззю віт старезної осики й подувом крижаного вітру, який саме набирав розгону на пагорбі, де було влаштовано кладовище. Сірко мовчки зняв шапку, пригладив свого довгого оселедця і підійшов до розлогого кам'яного хреста, що його тільки напередодні встановили за наказом Івана. Погладив долонею шорсткий і холодний камінь.

– Ось і зустрілися, товаришу мій любий, – задумливо мовив він, поглядаючи на вкриту імлою стрічку Південного Бугу вдалечині.

Більше не вимовив жодного слова. Постоявши кілька хвилин, повернувся до козаків, котрі встигли за спиною в Богуна вишикуватись у три шеренги і приготувати для салютування мушкети.

– Давай, – махнув рукою Сірко до когось із старшин, котрі стояли виструнчившись.

Небо, озиваючись урочистим громом до засніженого гаю на обрії, тричі розкололося від злагоджених мушкетних залпів. Цілі хмари гайвороння, наляканого пострілами, злетіли у височінь. Кілька хвилин птахи метушливо літали, сповнюючи повітря різноголосим криком, після чого почали вгамовуватись. Сірко рішуче натягнув на голову шапку і покрокував геть.

– Мертвим Царство Небесне, а нам час іти і дбати про живих, полковнику, – кинув він на ходу до Богуна.

У великій залі нового Іванового будинку, котрий був побудований на зразок тих європейських шляхетних помешкань, що їх так полюбляли поляки, палахкотів камін, кидаючи метушливі відблиски на протилежну від нього, задраповану кремового відтінку тканиною, стіну. Тьмяно виблискували клинки старовинної зброї, що ними було щільно увішано іншу стіну. На столику, під високим вікном з олив'яною рамою, палали в золоченому шандалі дванадцять свічок, а на гостей чекали два м'яких крісла, поставлених упівоберта одне до одного так, щоб тих, хто сидів у них, м'яко обігрівало тепло багаття в каміні.

– Прошу, – вказав Богун на одне з крісел, коли вони з гостем залишилися нарешті наодинці (на чому наполягав Сірко). Лише тепер Іван зміг добре роздивитися його і з подивом визначив, що раніше зовсім не звертав уваги на особливості зовнішності запорожця.

Зростом Іванів гість був трохи меншим за шість футів, хоча й здавався дещо вищим за свій зріст за рахунок прямої постави, широко розправлених плечей і гордовито піднятого підборіддя. На голові мав, за запорозьким звичаєм, оселедець, довгі вуса, що як уже говорилося раніше, скидалися на двох звивистих гадюк. Міцна постать Сірка була немов збита і взагалі увесь його вигляд свідчив про велику фізичну силу, котрою було наділено цього чоловіка, а високе чоло і проникливі карі очі повідомляли про його неординарні розумові здібності. Прямий ніс і міцне вольове підборіддя свідчили про твердий, немов камінь, характер. Була на обличчі майбутнього легендарного кошового отамана низових запорожців ще одна цікава риса – велика червоняста пляма на підборідді, дещо нижче правого куточка губ. Пляма, котру сучасники Сірка вважали «печаттю Божою», що нею Творець відмітив особливий статус цього визначного чоловіка. І тепер Богун упіймав себе на тому, що його погляд завжди затримується саме на цій рисі обличчя співрозмовника. Не заховалося це й від Сірка.

– З розжареним гарматним ядром цілувався, – іронічно пояснив він і сів у крісло.

Богун ніяково відвів погляд. Щоб загладити незручність, запропонував:

– Вина або меду?

– Дякую, – заперечливо похитав головою. – Вистачить склянки джерельної води. Приятелева вода краща ворогового меду, адже так мовлять у народі.

Богун особисто наповнив водою з порцелянового глечика кришталеву чарку і подав запорожцю. Сам взяв до рук кубок з вином.

– Що ж, давай вип'ємо за дружбу, і я вислухаю те, заради чого ти здолав шлях від Запоріжжя до нашої спільної з тобою батьківщини. Я маю на увазі Поділля.

Сірко задумливо подивився на вогонь, потім одним духом