Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Я негайно їду! — вигукнув він і вибіг з кабінету.

Це було саме тоді, коли до Берліна приїхав старий Ціппер. Мав нарешті відбутися процес, з яким він носився вже не перший рік. Старий Ціппер любив розповідати про той процес, навіть пишався ним, наче йшлося про велику заслугу, винагородою за яку й стане судовий вирок, — а тим часом він міг тільки програти. І хоч за всіма правовими нормами, як казали юристи, процес мав відбутися в тому місті, де мешкав Ціппер, він з допомогою різних хитрощів, які йому, зрештою, ніколи не вдавалися (хіба лише тоді, як були йому ж на шкоду), після довгої тяганини зумів перенести розгляд справи до берлінського суду, бо уявив собі, що там «вона швидше проскочить», ніж у Австрії, де «судді люблять воловодити». Старий Ціппер, який давно мріяв поїхати до Берліна, мав тепер причину, що виправдала б його навіть в очах пані Ціппер, якби та давно вже не була надто кволою, щоб вимагати від чоловіка пояснень.

— Цей процес уже коштує мені добрих грошей, — любив казати старий Ціппер. — Та який процес не коштує грошей?

Одного разу я спитав його:

— А ви маєте надію, що виграєте процес?

На устах старого з’явилася мудра, втомлена усмішка, як у того, хто пізнав таємницю творіння, а його питають, чи Господь Бог справді має довгу бороду. Ціпперові очі надовго помандрували в невідомі, може, неземні простори, звідки потім, осяйні й просвітлілі, повернулись до мене. І ніби з недосяжного для інших людей світу надійшла Ціпперова відповідь:

— Чи я виграю процес? Любий друже, процеси залежать не від законів, а від долі. Я твердо переконаний, що всі ті грубі книжки дарма написані і що їх дарма вивчають. Суддя не має ні про що уявлення, звинувач так само, і оборонець теж. Тільки звинувачений дещо розуміє, а в цьому випадку звинувачений я. — Ціппер приклав праву руку з розчепіреними пальцями до широкої краватки, що затуляла весь викот жилета. — Так, гляньте на мене! Я звинувачений! І мене засудять, далебі засудять! Правда, мої адвокати вважають, що є ще якісь шляхи. Але я на ті шляхи не дуже покладаюсь. Хоч я не вірю в справедливість, але вірю в долю. Хай буде що буде!

Того дня, коли Арнольд отримав телеграму, я також отримав телеграму — від його батька. В ній було: «Прибуваю середу одинадцятій годині вибачте турботи докладніше усно». Отже, мені довелося чекати на старого Ціппера. Зрештою, мені було й цікаво побачити його.

Він приїхав з елегантною шкіряною валізкою, яку позичив для цієї дороги в одного свого клієнта. На голові в нього був англійський картатий кашкет, а в руці — ціпок з головкою зі слонової кістки та парасолька в чохлі. Можна було подумати, що то якийсь завзятий мандрівник.

Старий Ціппер вийшов із купе з хронометром у руці, і не встиг я привітатись, як він, постукавши пальцем по скельцю годинника, сказав:

— Поїзд спізнився рівно на хвилину й десять секунд! Між іншим, я помітив, що електричні годинники на всіх станціях показують різний час. Навіщо ж тоді електрика, спитаю я вас?

А тільки-но ми опинилися в машині, він скомандував:

— До Арнольда!

Старий гадав, що кожен шофер має знати Арнольдову адресу, це чути було з його тону.

— Я міг би дати телеграму самому Арнольдові, — мовив він, — але вирішив, що краще буде зробити йому приємну несподіванку, його дружина поїхала, писав він, отже, можна не боятися, що я заважатиму.

Я не сказав старому, що Арнольд ніколи не жив разом з дружиною. Важко було б відповісти на його запитання чи якось уникнути їх. Я взагалі більше відмовчувався. Давав йому вибалакатись, а сам приглядався до нього. Власне, він не змінився. Він знов помолодшав. Війна, смерть старшого сина, горе меншого — не міг же він його не відчути, — турботи, борги і старечі хвороби огорнули старого Ціппера смутком, наче вбранням, наче плащем, якого надягаєш тому, що надворі холодно, а не тому, що ти сам змерз. І як люди, що зовсім не відчувають зміни погоди, люди, яким узимку так само тепло, як і влітку, і які тільки задля звичаю взимку носять хутро, а влітку ходять без жилета, так само можуть бути й люди, яким притаманна бездумна радість, мов певна температура тіла, і які лише огортаються холодним шаром смутку, коли з ними станеться щось прикре. Так, я помилився! Я вважав старого пропащою людиною, мабуть, тому, що всю свою увагу звернув на молодого, як колись звертав тільки на старого. Виходить, батько також був ще вартий пильної уваги!

Ми приїхали до Арнольда. Він саме попоїв і почав пакуватися. І валізи його лежали на стільцях, зі спинок стільців звисали яскраві краватки, ніби екстравагантні трупи. В кімнаті майже не було де сісти.

Для Арнольда батьків приїзд не став такою приємною несподіванкою, як мав право сподіватися старий Ціппер. Він був заклопотаний зовсім іншим: думав про свою дружину.

— Сідайте! — сказав він, похапцем обнявши батька, і навіть не помітив, що нема де сісти. — Що ви їстимете? — не дуже ввічливо спитав він.

— Двоє яєць, зварених м’яко, за пісковим годинником, не так, як варить твоя мати! — відповів старий Ціппер, усе ще весело, не завваживши, що приїхав невчасно.

Арнольд скінчив пакуватися, коли вже принесли каву. Він трохи заспокоївся. Мабуть, на нього, як і на багатьох людей, благодатно діяло хибне уявлення, що спаковані валізи — це вже майже відбута подорож.

Вони сиділи один навпроти одного — старий і молодий. Уперше сиділи так не вдома, не серед звичних меблів, не біля матері. Тільки батько і син, більше нікого. «Як приклад з історії, — подумав я. — Представники двох поколінь тієї самої раси. І кожному з них випало завдання представляти свій час».

— Твоя дружина, звичайно, десь поїхала! — почав старий тим самим тоном, що вдома