Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пішов до свого номера й сів читати. Я читав п’єсу, в якій вона мала грати, робив нотатки, виразно уявляв собі її в ролі. Я тоді кохав її не так, як тепер. Кохав по-дитячому, до нестями, хотів присвятити їй кожну хвилину свого життя, і того ще мені здавалося мало, адже воно в мене було тільки одне. Я ладен був померти задля неї. Одне слово, я був божевільний. Отже, я читаю і раптом чую, як Ерна тихенько засовує в дверях засув. Якби вона хоч замикалась не так обережно! Але вона не хотіла, щоб я почув… І знаєш, це мене найдужче вразило.
Цілу ніч я не спав. Я знайшов собі розраду. Заспокоював себе тим, що вона так тихенько замкнулася, щоб не заважати мені. Вона ж бо не знала, що я ще не сплю. Я так чіплявся за цю думку, що боявся заснути. Я був щасливий, від щастя не спав.
Уранці я постукав, і Ерна гукнула: «Зараз!» А тоді… тоді знов тихенько відсунула засув. Я встав такий радісний. Я вважав цілком природним, що ми не спали разом. А тепер двері відчинились, і я раптом відчув ненависть до Ерни. Мабуть, вона помітила це. Та вона ніколи не хвилюється, завжди незворушна, багато розумніша за мене і така гарна. Правда ж?
— Мені прикро, що ти закоханий, — мовив я.
— Ти її не любиш, я вже давно завважив, — сказав Арнольд. — Ти вважаєш її недоброю. Тому, хто не любить її, може здатися, що вона лиха. Але тільки я знаю її. Більше ніхто.
За хвилину він повів далі:
— Коли почалися ті її химери з дівчатами, я нічого не розумів. Думав, що то просто невинне приятелювання. Ми ще тоді мешкали разом. Моя кімната була поруч. Я спав дуже міцно, але раптом прокинувся. Мені здалося, що хтось крикнув. Я постукав до неї. Мабуть, мене не почули. Я відчинив двері. Вони перелякалися — в неї була мала Анна. «Що ти тут шукаєш?» — спитала Ерна. Я вибачився і сказав, що почув крик. А коли вернувся до своєї кімнати, Анна лежала в моєму ліжку. Другого дня я перебрався до пансіонату.
Арнольд знов замовк. Він забрів у купу листя і розкидав її ногою. Нарешті мовив:
— А все ж таки я її розумію як ніхто. Тому й чекаю.
— Чого?
— Чекаю того дня, коли вона покличе мене. Щодня думаю: ось вона прийде. Коли в моєму кабінеті задзвонить телефон, я завжди якусь мить зволікаю, перше ніж узяти трубку. Уже з рік я живу в такому напруженні. Коли йду додому, на сходах серце в мене завмирає. Сьогодні, думаю, вона чекає на мене. І бачу порожню кімнату. Але ще пильно перешукую всі кутки, відсовую завіси, бо згадую ту ніч, коли вона один-єдиний раз гралася зі мною. Тоді вона також сховалася за завісу.
— А якщо той день ніколи не настане?
— Не може такого бути. Я її добре знаю. Вона сама чекає того дня, тільки не усвідомлює цього. Я її знаю краще, ніж вона сама себе знає.
Ми прийшли до її будинку. Служниця сказала:
— Пані поїхала вчора вночі. Ось вам лист.
Арнольд сховав до кишені листа, навіть не глянувши на нього. Половину дороги назад ми йшли мовчки. Тоді завернули до кав’ярні. Аж там він прочитав листа.
— Їй довелось раптово виїхати, — сказав він. — Будуть знімати фільм в Ішлі. Але я про це нічого не знаю. Може, «Гору смерті»? Чи «В затінку велетнів»? Це фільм-казка, Ерна має грати в ньому принцесу…
Більше ми не мали про що говорити й мовчки розійшлися.
Через кілька днів я побачив в «Ілюстрованій газеті» знімок Ерни поруч з відомим актором, що на екрані виступав у демонічних ролях, а на знімку був у костюмі альпініста. «Товариство митців у горах» — названа була серія фотографій. Жерці всіх видів мистецтва тримали в руках альпенштоки і відчайдушно веселились.
Минуло два місяці. Арнольд ніде не з’являвся. Не приходив до кав’ярні, не заглядав до клубу. Я навідався до нього в редакцію.
— Вона все могла собі дозволити, — сказав він, — тільки не їхати з тим бовдуром. Фільм «В затінку велетнів» почнуть знімати аж через шість тижнів. Ті її химери з дівчатами ще нічого. Але до чого може дійти, коли вона хоч раз злигається з чоловіком? Тепер її всі вважатимуть за легку здобич. Та ще й з таким йолопом! Він дурень з дурнів. Навіть серед акторів найдурніший. Я б ще зрозумів її, — провадив він далі, ходячи по кабінету, — якби вона не хотіла проґавити незвичайної нагоди. Наприклад, генерального директора Гартвіга. Він роками домагається її прихильності. Пропонував їй цілу фірму «Альга». Геть з усім. Я б відразу погодився на розлучення, якби побачив, що воно їй потрібне. Я почекаю ще тиждень: якщо від неї не буде жодної звістки, то беру відпустку і їду туди!
Арнольд підійшов до столу, перегорнув кілька сторінок календаря й підкреслив червоним олівцем дату.
— Їду, та й годі! — ще раз сказав він.
На столі в нього стояло шість фотографій дружини. Ерна в різноманітних вбраннях і ролях. Ерна, Ерна, Ерна.
Перш ніж іти, він склав фотографії в папку й замкнув у шухляду.
— Я ніколи не залишаю їх на столі, — пояснив він.
Тієї миті Арнольдові принесли телеграму. Він опустив додолу пальто, яке вже був перекинув через руку, капелюха й ціпок. Руки в нього тремтіли. Кілька секунд він тримав телеграму нерозпечатаною. Тоді підійшов до вікна, щоб було видніше (бо вже смеркало), хвильку подумав, вернувся до дверей, ввімкнув світло, засвітив ще й лампу на письмовому столі, сів з таким виглядом, наче брався до великої роботи, й розпечатав телеграму.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марш Радецького та інші романи», після закриття браузера.