Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Добрий ранок, — рівним голосом привітався Семен.

— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?

«Очі… Що, в біса, з його очима?!»

Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.

— Так. Годину тому.

Лео не стримався та скоса зиркнув на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім підвівся, потягнувся та почав одягати джинси й футболку.

— Я вмиватись.

— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.

— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?

— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.

Українець сконфужено знизав плечима.

— Гаразд.

Опинившись на терасі, Левко потягнувся. Потому ковзнув долонями по передніх кишенях і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями досередини. Ні, не помилився — кишені порожні.

— Де ж вона?.. — промимрив хлопець.

Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.

Обдивився довкола себе, та не знайшов того, що шукав.

Нашвидкуруч почистивши зуби та розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома лаштувався йти на сніданок.

— Ти не бачив моєї флешки? — запитав українець.

— Якої?

— Ну, моєї флешки. Чорної такої, розсувної, у вигляді запальнички.

— Ні, не бачив, — буркнув Семен, увімкнув електродвигуни й подався нагору.

Левко перетрусив свої речі. Згодом, скориставшись тим, що в «норі» сам, оглянув наплічники Ґрема та Сатомі.

Флешки не було.

CLXVIII

Через сорок хвилин після сніданку Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців — Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович — сіли в «Колібрі» та вирушили на захід. Треба було вирішити купу запитань, налагодити постачання їжі й пального, а найважливіше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» — довготелесий Род Холмґрен — повів індіанців на плантації. Збирання коки не припинялося: відтепер Джейсон потребував іще більше грошей.

Науковці знову взялися до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись під мікроскопом аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.

Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, проте зіниці почали реагувати на світло, тож японка розрізняла рухомі силуети. Увечері того самого дня — четверга, 23 серпня, — зір відновився повністю.

Левко так і не знайшов своєї флешки.

228

CLXIX

24 серпня 2012, 06:47 (UTC -5)

Паїтіті

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…

У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалося, наче у м’яз устромили розжарену до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілося знеболювальних пігулок чи… героїну, проте всі ці почуття були ніби затушовані, проступали мовби крізь целофан, і Сьома міг із ними миритися. Набагато гіршим видавався післясмак сновидіння. А наснилося, що він…

сидить у батьковому котеджі на півдні Франції, із відчиненого (вітер гойдає фіранки) ліворуч од нього вікна відкривається дивовижний вигляд на гори. Він тупиться у телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, удруге, втретє, й усе марно, бо скрізь показують одне й те саме — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватися від зображень, що мигтять у телевізорі, проте мозок хоч-не-хоч усотує інформацію з «ящика». На екрані виникає велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі. Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France». Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. У лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», одразу за яким іде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»[174]. У правому нижньому куті стоїть дата — 1 червня 2009. І настороженим, немовби придавленим голосом дикторка за кадром промовляє:

— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти виходили на зв’язок із бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака знаходилося 216 пасажирів і 12 членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із 228 людей вижив, катастрофічно зменшуються…

228 людей…

Сьома гикнув від несподіванки й переляку.

1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак із 228-ма людьми на борту. Семен не міг пригадати, чи справді почув про це, сидячи у вітальні батькового будинку (вірогідно то антураж, зітканий підсвідомістю), проте не сумнівався, що чисельність пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми (про зникнення рейсу 447 трубили більше як два тижні і на французьких, і на світових телеканалах). То була найбільша катастрофа не лише від моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йому не наснилися — він пригадав їх уві сні.

Минуло трохи часу, й хлопець заспокоївся.

«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що існувала тисячі, можливо, десятки тисяч років тому в світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла дізнатися про катастрофу збудованого 2005 року лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що валився з небес, спровадивши на той світ кілька сотень життів, — Сьома відкинувся на лікті. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не π, не константа е, воно може позначати будь-що: 228 лам, 228 платників податків, 228 одиниць-маси-в-цивілізації-Паїтіті… Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»

Попри це, поновити самовладання повністю не вдалося. Щось муляло, не відпускаючи думку про 228 загиблих із рейсу AF447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.

«Рік… — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припущення, воно дає змогу зачепитися за рік. А там… — він згадав, як занотовує рядки символів зі стін Чорної кімнати, — там були інші записи.»

Подумки підсміюючись із себе, хлопець потягнувся крізь пітьму до свого рюкзака та навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.

Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побудити хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор. Млявого світла вистачало, і росіянин розгорнув записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці стояло число 228.