Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Між світами, Ілля Попенко

Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

35
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 143 144 145 ... 152
Перейти на сторінку:

– Захаре, ти тут? Дімо, ти тут? – але відповіді не було, лишень тяжке кректання за спиною від дівчини, для якої кожен крок був неначе випробування.

– Ой, а що це за кров у вас тут, е-хе? – проходила дівчина повз місце, де Сава підстрелив службовця лнр. – І тут, е-хе… і там, – дісталась вона ліхтарного стовпа, на якому колись висів Захар, і вказувала пальцем на місце біля дитячого майданчику, де застигла калюжа крові Діми досі не змилася ні дощем, ні будь-ким з людей.

Наст не став відповідати, лишень жестом запросив дівчину до під’їзду. Двері у підвал, ліворуч від основного шляху до сходів, були відчинені. Поглинаючий морок, таке враження, затягував не лишень погляд Наста, а й самого хлопця. Він пропустив дівчину вперед, щоб про всяк випадок підтримати її ззаду на сходах, і доки та йшла по них, повернув погляд у цю темну порожнечу підвалу. Коли хлопець звик до затемненого приміщення, йому здалося, що він розрізняє в цій пітьмі якісь обриси, що були навіть темніші за ту темряву у підвалі. Наст бачив контури, статуру цього силуету, хоча і розумів, що це, певно, просто якась труба висотою до стелі, на якій висить щось на кшталт ковдри – дуже високою була та фігура.

– І‑ди! – занадто гучно, щоб почув один лишень Наст, пролунало з підвалу і відлунило від стін.

Швидко й стрімко розірвавши цей невербальний контакт з темрявою, Наст дмухнув на сходи і, пролетівши прольот, збагнув, що Ліра вже чекає на нього перед дверима в його хату.

– Ти чула?

– Ти чув? – одночасно запитали одне в одного вони.

– Що чула? – знітилася дівчина та скривила обличчя.

– Голос з підвалу.

– Голос?

– З підвалу.

– Ні.

– А що я мав чути? – знітився вже Наст та насупив брови.

– Мене, я гукала тебе тричі.

Дивна пауза повисла в повітрі на мить. Наст не розумів, як Ліра могла не чути той голос, а Ліра не розуміла, що з її хлопцем, який чує дивні голоси з підвалу і не чує її.

– Це все від стресу, – нарешті перервав напружене мовчання хлопець і поцілував дівчину у лоба. – Так… отже, це моя оселя, – вказав він пальцем на обшарпані двері, на яких вже безліч разів було написано слово «предатель, бандера, крыса, хохол» й інші, більш образливі. – Була колись…

– Це я вже зрозуміла, – вказала дівчина пальцем на білий аркуш паперу, що відпав від дверей і лежав під ногами «Тут жили предатели родины: Виктор и Анастас Яковенки».

– Угу… – сумно хитнув головою хлопець і штовхнув двері.

Всередині колишньої оселі Яковенків за ці два з ґаком місяці нічого не змінилося. Більше бруду та пилу, занесених з вулиці вітром або чоботами людей, що у приступі сказу шукали Наста – це все, що було нового. Прапор, який хлопець залишив висіти на цвяху, знов зірвали і потовкли ногами, але синьо-­жовтий стяг, наполовину зафарбований кров’ю старшого з Яковенків досі залишався в хаті. Наст охайно підняв його з полу і легесенько обтер долонею. В ділянці коло середини у прапора з’явилася рівна дірка, що утворилася кулею, яку Сава випустив в Діму.

– Колись було затишно, певно, – провела Ліра рукою по спинці дивану, дивлячись на дірку в стіні.

– Так, було колись, – відповів тихо хлопець стоячи перед дзеркалом і розглядаючи кімнату крізь нього. Він притискав прапор із батьковою кров’ю до грудей, серця, стискав в кулаках, але це не давало жодного результату – у віддзеркаленні лишався тільки він і дівчина, що роздивлялася понівечену хату.

– Ходімо, – потягла вона його за руку до виходу, а Наст, немов востаннє, окинув поглядом кімнату. Нікого. Нічого.

– Ходімо, – сумно погодився він і пішов за дівчиною сходами вниз, швиденько промайнувши вхід у відчинений підвал.

Вийшовши на вулицю, пара сіла на лавочку біля дитячого майданчика. Ліра віддихувалася, а Наст дивився на прапор, що висів у його руках, торкаючись краєчком землі. «Вони всі загинули, чому я ні?» – думав собі він тихенько, дивлячись, як надірваний, зім’ятий, закривавлений стяг колихається легесенько од вітру. «Він хотів мені сказати, він майже сказав, хто це був, майже сказав», – пригадував останній діалог з Дімою Яковенко. Його війна досі тривала. Доки той, хто зрадив Наста, хто підставив його, його друзів, залишався на свободі.

Пара чекала на Рудого, який повинен був заїхати разом із Савою і забрати їх у сусіднє місто на церемонію підняття державного прапору. Користуючись нагодою, хлопець встав на ноги і вирішив трохи пройтися своїм двором. Він обережно зайшов до гаражної ділянки, де в самому кінці окинув поглядом оселю Діми. Саме тут він сподівався знайти всі відповіді.

Все лишилося як і було. Навіть застигла кров на іржавій ручці вхідних дверей досі була тут. Наст відчинив гараж і чорна кішка промайнула перед ним, вибігши з оселі Юдіна. Всередині Яковенка зустріла суцільна темрява – екрани моніторів, що транслювали відео з камер спостереження, були чорні, тому єдиним джерелом світла стали щілинки витяжки, крізь які пробивалися промінчики денного світла. Фотографії Яковенка і його нової родини зникли з дошки. Так само як і короби з фасованими у zip-пакетики речовинами. Росіяни забрали усе, лишивши по собі тільки розкидані папірці, використані шприці й безліч порожніх пляшок з-під алкоголю. Наст припав на коліна до невеличкого ліжка Юдіна, що, схоже за все, лишилося в нього ще з дитячих часів, та почав шарудіти рукою під матрацом. Відчувши жаданий холод металу, Яковенко вистромив кінцівку, тримаючи у ній Дімин ноутбук. Наст не здивувався, коли побачив зображення Ліри на головному екрані, як і не знітився, коли з першої ж спроби вгадав пароль Юдіна. 1309 – дата народження Мірової. В Яковенка був такий самий. Хлопець відкрив Телеграм і встиг побачити сотні чатів та тисячі повідомлень – він зайшов на акаунт «Infinity's eyes», проте несподівано дивне повідомлення спливло на екрані: «Ваша сессия завершена» – після чого сторінка оновилася і тепер перед очима Наста світився акаунт Діми. Лишень чотири чати, один з яких був бесідою їхнього десятка, а ще два – листування з Настом та Лірою. Лишень четвертий чат привернув Яковенкову увагу. «Глаз Бога» – називався користувач акаунту, який вів активне листування з Юдіним. Їхня переписка була настільки довгою, що Наст не витримав гортати її до самого початку й повернувся одразу в кінець, читаючи останні меседжі від обидвох.

1 ... 143 144 145 ... 152
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між світами, Ілля Попенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між світами, Ілля Попенко"