Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Будь ласка, — Крістофер стенув плечима. — Я двері зачиняти не буду!

Вогкий прохолодний вітерець дмухав їм в обличчя. Вузька вулиця освітлювалася світлом від палаючих вікон. Будинки стояли не в «шеренгу», як на міських вулицях, а були розкидані так, аби жоден із них випадково не опинився б навпроти іншого на вулиці. За парканами та кущистим живоплотом росли високі дерева, в напівтемряві схожі на старі яблуні.

— Ну й глушина! — Андрюс не витримав мовчанки та тиші. Озирнувся на Барбору. Вона не відреагувала.

Попереду засвітилися жовті мухи вуличних ліхтарів, і Андрюс додав ходи. Будинки раптом «зібралися» і вишикувалися нормальною вулицею з двох боків. І живе світло їхніх вікон тепер виливалося щедріше на тротуар та асфальт дороги, підфарбовував вечір, робив його трохи веселішим і романтичнішим.

— Ну? — гукнув до Барбори Андрюс, знову обернувшись до неї на ходу. — Ти задоволена?

Його голос прозвучав цілком дружелюбно.

— Поки що так, — тихо мовила Барбора. — Тільки зголод­ніла.

— Я також. Зараз повечеряємо!

Попереду з’явилися ліхтарі, що вишикувалися по один бік вулиці.

Пройшли ще метрів триста, вже під світлом ліхтарів. Цегляний двоповерховий будиночок, світло вікон якого здалося Андрюсові яскравішим, привернув його увагу. Наблизившись, вони завмерли перед вивіскою «Кафе-бістро».

Всередині їх зустріла хвиля теплого повітря, яка линула з кондиціонера прямо на внутрішній бік вхідних дверей. Біля барної стійки — старий із келихом вина в руці. А перед ним — філіжанка еспресо і картата кепка. Вони подивилися на Барбору й Андрюса одночасно — цей старий і бармен, низенький, сухий, із гострим носом і п’ятиденною щетиною на щоках, акуратно підголеною згори під вилицями і на шиї.

— Bonjour! — доброзичливо сказав Андрюс.

— Bonsoir monsieur![86] — відповів бармен.

— Vous avez quelque chose à manger?[87] — спитав Андрюс, сам дивуючись, як легко у нього вийшло задати запитання французькою.

— Pas beacoup, — відповів бармен. — Une seconde, s’il vous plaît![88]

Він зник за дверима, що провадили, мабуть, на кухню. Залишив їх прочиненими, і саме через це і Барбора, і Андрюс почули металеве клацання замка-засувки холодильника. Одне клацання — відчинив дверцята, і через кілька секунд гучніше клацання — зачинив.

— Il ya un peu de saucisson et de fromage[89], — сказав, повернувшись у залу.

Андрюс кивнув.

Вони сіли за столик. Бармен знову подався на кухню. Старий біля стійки повільно цмулив вино з келиха, час від часу торкався рукою своєї картатої кепки та тер нею по полірованому дереву стійки то праворуч, то ліворуч, немов витирав пилюку.

Дерев’яний кошичок із хлібом з’явився на їхньому столику одночасно з глечиком червоного вина та двома келихами. Бармен усміхався і щось бурмотів французькою. Друга його поява прикрасила стіл тарілкою з нарізаною в’яленою ковбасою і тарілкою із сиром.

— Я не чула, щоб ти замовляв вино, — здивувалася Барбора.

— Я також не чув, — усміхнувся Андрюс. — Але, мабуть, по нас було видно, що ми хочемо.

— Ну, по мені точно! — Барбі відрізала шматок камамберу і розмазала його на кусневі багета. — Як тобі наш старий?

Андрюс стенув плечима.

— Нормальний, міцний, що можна ще сказати?

Вони просиділи в кафе близько години, іноді прислухаючись до розмови старого та бармена, що долітала до них швидше своєю течією, ніж окремими словами. Вони згадували Париж і тут же, паралельно, але подумки, а не словами, Андрюс згадував Поля та Філіпа. Вони навіть згадали ту грудневу ніч в Анікщяї у Ренати й її діда Йонаса. Згадали й обоє погодилися, що час у Франції летить у тисячу разів швидше, ніж у Литві, і що, ймовірно, зараз саме через це здається, ніби вони вже кілька років живуть тут серед французів, переїжджаючи з місця на місце в пошуках стабільності та щастя. Згадали, погодилися, і знову замовкли. Настала пауза. Вино було допите, багет, ковбаса і сир — з’їдені.

Коли вони повернулися в садибу, Крістофер у вітальні дивився телевізор. Побачивши їх, вимкнув його і відвів Барбору й Андрюса в спальню.

— Я ще посиджу, — сказав він перед тим, як залишити їх самих. — Якщо почуєте вночі кроки в коридорі, не звертайте уваги! У моєму віці сон рідко буває міцним і довготривалим.

Може, через цю фразу Крістофера, хоча, швидше за все, через нове місце, нове ліжко, Андрюс ніяк не міг заснути. А коли нарешті задрімав, то побачив у крихкому, вислизаючому сні баскетбольний м’яч, що переходить із рук у руки і ніяк не долітає до кошика. І впізнав у цьому м’ячі себе.

Прокинувшись серед ночі, він відволікся від неспокійного сну. Відволікся і від сну, і від усіх учорашніх переїздів, хвилювань і розмов. Відволікся, дивлячись на безтурботно сплячу Барбору, на свого янгола-охоронця, під серцем якої росте зараз ще один майбутній янгол.

Розділ 95. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Сонячного березневого ранку Рената розбудила Вітаса раніше, ніж зазвичай. Розбудила ніжно, підсунувши під ніс горнятко з тільки-но звареною кавою.

— Ти чого? — забуркотів він, підіймаючи голову над подушкою.

— Я ж тобі вчора казала, — Рената зазирнула йому в сонні очі. — Ми сьогодні маємо поховати дідуся Йонаса!

— А навіщо для цього раніше вставати? Собаки ж його тут, поруч!

— А ми не до собак, — повідомила Рената. — Я ж тобі вчора пояснила! Чи ти мене не слухав?

Вітас зітхнув. Піднявся в ліжку, підсунув подушку під спину і взяв із рук Ренати блюдце з горнятком кави. Обличчя його, як і раніше, виказувало сонливий подив.

— Ми його віднесемо в Андріонішкіс, на кладовище, туди, де бабуся Северюте лежить.

— А хіба він не заповідав підсипати свій прах на могилки собак? — спитав Вітас.

— Може, і заповідав, але я точно знаю, як краще! Адже він у бабусі не питав: дозволяє вона йому свій прах до праху собак підсипати, чи ні! — голос Ренати звучав на продив твердо, немов вона до цієї розмови з учорашнього дня готувалася.

— То це що, — поцікавився Вітас, зробивши ковток кави, — якщо я помру і перед смертю скажу тобі, як і де мене поховати, ти все одно зробиш по-своєму?!

— Звісно, — відповіла Рената. — Чоловіки — егоїсти. Вони ніколи не думають про інших!

— Ну, — Вітас усміхнувся. — Тоді обіцяю не вмирати і ніколи не робити тебе вдовою!

— Ти що, хочеш, щоб я померла раніше? — Очі Ренати здивовано округлилися. — Не треба такого обіцяти! Чоловік зобов’язаний померти першим, щоб його