Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

могила була найчепурнішою на кладовищі!

Вітас дивився і не міг збагнути: жартує Рената чи промовляє серйозно. А вона заусміхалася раптом, немов про щось зовсім стороннє та смішне подумала.

До кладовища в Андріонішкісі вирушили лісом пішки. Ноги провалювалися в перепріле під осілим снігом торішнє листя. Жалібно хрустіли іноді під підошвами опалі гілки, що набрали за зиму вогкості. Над головами шумів сосновий ліс, а внизу, біля землі — ані найменшого вітерцю. Рената несла металевий городній совок, а Вітас — сумку з керамічною урною. Обоє поглядали на високі крони сосен. Рената з цікавістю, Вітас — із ­острахом.

— Ой, яка вона облізла, — скрушно видихнула Рената, зупинившись біля могили бабусі Северюте.

Вітас глянув на обличчя покійної на овальній фотографії, вставленій у камінь. Перевів погляд на Ренату.

— Так, я на неї схожа, — кивнула Рената, немов прочитавши думки Вітаса. — І не тільки обличчям!

Зітхнула, присіла навпочіпки і стала металевою лопаткою залишки снігу з могильного горбочка скидати.

Вітас витягнув із торби темно-зелену вазу, поставив на розмоклий сніг.

— Відкривати? — спитав він.

— Зачекай, — зупинила його Рената, не зводячи очей із могильного довгастого горбка, вже повністю очищеного від снігу. — Де у її могилки серце? — спитала радше саму себе Рената, торкнулася вістрям лопатки «голови» горбочка, провела рукою «вниз». — Серце десь тут, — сказала і викопала маленьку ямку. — Давай!

Дівчина обернулася до Вітаса. Той відірвав прозору клейку стрічку, зняв кришку і передав їй вазу-урну.

Рената акуратно, приклавши широку «шийку» вази до краєчка ямки, висипала попіл. Ямка наповнилася сірим порохом. Рената відклала лопатку і руками загребла ямку мокрою коричневою землею. Вирівняла поверхню могили, пригладила долонею.

— Ну от і все, — сказала вона сумно. — Тепер вони знову разом! Треба буде гарні квіти тут посадити, коли тепліше стане!

— А вазу куди? — спитав Вітас.

Рената мовчки повернула кришку на місце і встановила темно-зелену, під малахіт, вазу праворуч від пам’ятника на гранітний бордюр, що оздоблював краї могили.

— Так добре? — спитала вона.

Малахітовий колір вази добре поєднувався з чорним гранітом пам’ятника. Вітас кивнув.

— Треба йти! — поквапив він Ренату.

Над головами знову шуміли крони.

Рената вишукувала слухом в їхньому шумі вереск весняних птахів. Але ті мовчали.

Коли вона вже забула про мовчазних птахів, здалеку долинув собачий гавкіт.

— Це Ґуґлас! — Вітас, котрий ішов попереду, обернувся. Його обличчя виказувало занепокоєння. Він додав ходи.

Попереду, за поріділими стовбурами сосен і дубів, засяяло поле, вкрите сонцем. Стежка повернула праворуч, уздовж лісу, до хутора Пієнаґаліса.

Гавкіт Ґуґласа тривав, і Вітас уже майже біг. Його нервозність передалася й Ренаті. Але вона за ним не встигала.

Розділ 96. Марґейт. Графство Кент

Знову прийшла субота. Будильник мобільника обірвав хропіння Тиберія та Ласло і змусив Клаудіюса розплющити очі. У вікно било сонце. Столик і підвіконня здавалися в його промінні жовтими.

Клаудіюс першим заскочив у душ. На нього полилися струмені холодної води, яка от-от почне теплішати, прогріватися. Звісно, було б комфортніше другим або навіть третім опинитися в душі. Холодна вода зійшла, стекла би на угорських братів по розуму та роботі. Але Клаудіюс не хотів чекати, він із дитинства не любив черг, а черга в туалет чи душ завжди дратувала його сильніше за будь-яку іншу.

Угорці вже піднялися і тепер вони, позіхаючи, «стояли в черзі». Певна річ, жодної реальної черги тут не було. Вони просто базікали, сидячи за столиком, і спокійно чекали, коли можна буде прийняти душ.

Те, що Тиберій і Ласло жодного разу за весь час не згадали про те, що це він, Клаудіюс, отримав відібрану у них додаткову роботу — турботу про кроликів і свинок, — змушувало молодого литовця підбирати добрі, щирі слова на їхню адресу навіть подумки. Вони, здавалося, крім скромної їжі та пива, нічого більше в житті не потребували. Принаймні ніяких інших бажань не виявляли, задовольняючись тим, що є. Це підштовхувало Клаудіюса до думки, що і сам він має рацію в тому, що до життя особливих претензій не висуває. Воно, життя, і так хороше. Правда, у нього є претензії іншого характеру — до Інґриди, з котрою він в останні кілька днів тільки кілька разів зіткнувся на роботі, та й то мимохідь. Вона завжди поспішала і, помітивши його, тільки пришвидшувала крок.

Але завтра — неділя. Завтра, можливо, вони поїдуть автобусом по Кенту, відкриють для себе ще кілька милих куточків цього «приморського» графства?

Згадалася їхня остання і доволі неприємна вечірня розмова над морем. Що вона йому тоді наговорила? Що він безвольний? Що йому треба міняти себе і почати з того, щоб вибрати собі нове ім’я? Яка дурня! Якщо позбутися імені, то як при цьому не втратити себе самого? Своїх спогадів, свого характеру, своїх почуттів, своєї батьківщини, як би помпезно це не звучало? Мабуть, він сам спровокував її на грубощі та дурощі, які так легко вилітали з її вуст. Той вітер також був грубим і настирливим. Той вітер більше наразі не повторювався.

Вони з Тиберієм і Ласло приїхали в Апстрит одним автобусом. Іноді Клаудіюсу більше подобалося приїжджати на роботу окремо. Дивитися у вікно на поля і села, що миготіли повз, не думаючи, що тебе хтось у цьому автобусі знає, і що комусь раптом забагнеться потеревенити з тобою, відволікаючи від спокійного споглядання навколишнього світу.

Через дві години Клаудіюс відчув у м’язах приємну напругу. П’ять готових кліток стояли в кутку корівника-майстерні під маленьким квадратним віконцем. Через це віконце, як вода через кран, у приміщення, яке Клаудіюс так ніколи і не дозволив собі назвати «фабрикою», вливалося сонце. Свіжі дерев’яні ребра готових кліток світилися в його промінні. Чорні матові спиці перегородок, вставлені Клаудіюсом, виглядали акуратно, як рядки з нотного зошита.

Угорці за допомогою електровикрутки, що стиха дзижчала, збирали нові каркаси. Працювали вони вдвох злагоджено. Угорська мова на тлі дзижчання електровикрутки здавалася мелодійною.

В кишені джинсів ожив мобільник. Телефонував Пйотр.

«Чого він від мене хоче?» — здивувався Клаудіюс.

Поляк-господар попросив зайти до нього.

— Кава? — спитав він хлопця.

Клаудіюс кивнув і сів у крісло для відвідувачів навпроти Шляхтича.

— Може, до кави трохи віскі? — запропонував Пйотр.

Клаудіюс забарився з відповіддю, стенув плечима.

— Литовці ніколи не проти! — промовив Пйотр і всміхнувся. І поставив на стіл пляшку «Аберлора» і дві склянки.

Міра принесла каву та цукерничку.

— Ну як тобі тут? Подобається? — Пйотр налив віскі на