Читати книгу - "Вигнання з раю"

філософ, дещо твердо встановлене не тому, що воно само по собі очевидне або переконливе, а тому, що воно утримується тим, що лежить довкола нього.

Гриша повертався автобусом до Веселоярська, розстилалися довкола широкі лани багатої рідної землі, знову мовби літав над тою землею невидимий хор, але вже не на золотистих, а на чорних крилах, і хоч співав знов про просо, та не так, як перше, а навспак:

А ми просо витопчем, витопчем!

Ой дід-ладо, витопчем, витопчем!

Найбільше він боявся сказати про це Дашуньці. Ну як тут поясниш? Але вона все зрозуміла без пояснень.

— Не прийняли? Ото тільки й клопоту! Однаково приймуть — куди вони подінуться! Нездари он усякі по десять разів здають екзамени і прориваються до інститутів. А ти ж у мене розумний! Розумний же?

— Та, мабуть, не дуже дурний, — похнюпився Гриша, а тоді просяяв і стрепенувся і вже з свіжими силами постав перед Ганною Панасівною, яка, на жаль, не володіла потрібною для таких випадків чутливістю і не піднесла Гришиного настрою ще на кілька градусів, а навпаки, різко опустила його, повідомивши:

— Тут, поки вас не було, депутатська група по торгівлі й побутовому обслуговуванню обстежила продмаг і виявила відсутність у продажу пшона.

— Пшона?

— Ага. Вони будуть вам доповідати, щоб ви вжили заходів, Григорію Васильовичу.

— По пшону?

— По пшону.

Гриша згадав, як ще перед відкриттям веселоярівського музею під відкритим небом заблукав сюди звідкись дурень зі ступою, тягав її скрізь, допитувався в піонерів:

— Звідки пшоно береться?

— З магазину!

— А там де береться?

— Привозять!

— Хочете, я покажу, як ваші предки добували пшоно?

— Не хочемо!

Ніхто нічого не хоче знати, а кожному дай! Тепер ось давай пшона. А хто сіятиме просо? Коли пропадає озимина, пересіваємо тільки ячменем, так наче всі ми пивовари. А де взяти пшона? І спитати б його: навіщо він оце їздив у область? Щоб повернутися і тобі сказати: нема пшона? Коли б його зустріли вістями, що за час його відсутності на Веселоярськ наповзли нові хмари залицяльників до Дашуньки, він би не здивувався. Але зустріти пшоном?

Тут автор, може, вперше пошкодував, що кинув свого героя напризволяще. Доктора ерудичних наук Кнурця відправив на пенсію, сам засів у столиці, до Веселоярська навіть не навідувався. А був би поряд з Гришею Левенцем у таку скрутну хвилину його життя, то й пояснив би йому, що пшоно дуже корисне, що на пшоні трималася вся цивілізація Київської Русі, всі звитяги нашого козацтва, пшоном вигодувані і Ярослав Мудрий, і Сковорода, та й Іван Петрович Котляревський, про що він недвозначно заявив у своїй безсмертній «Енеїді», вже в першій її книжці серед улюблених наїдків, згадуючи класичну страву пшоняну — куліш: «Тут їли різнії потрави, і все з полив’яних мисок, і самі гарнії приправи з нових кленових тарілок: свинячу голову до хріну і локшину на переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу і з маком медовий шулик». Ясна річ, нічого подібного в «Енеїді» Вергілія ви не знайдете, так що можете й не шукати. Немає там нічого й про пшоно, а от у «Енеїді» Котляревського про пшоно йде мова і в частині третій, і четвертій, і в п’ятій, як, скажімо, хоч би ось таке місце: «Дали їм в сотники панів, на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів».

Пісня про просо, яка вчувалася Гриші Левенцю так і сяк при його нефортунній поїздці до області, налічує, мабуть, понад тисячу років (автор забув нагадати, що пшоно — це крупа, яку одержують з рослини, яка зветься просом), а ще ж була колись гра в просо, поширена в нашій землі так само, як гра в «довгої лози» або в «ховачка». Дівчата й хлопці ставали в коло (озиратися заборонялося), а один з гравців «молотник» ходив поза молоді з хусточкою або паличкою і злегка торкав то одного, то другого по плечу, примовляючи: «А я просо сію… Жну… Жну… Молочу… Шеретую…» Тоді клав кому-небудь на плече свого «ціпа» і гукав: «Кашу варю! Варю кашу!» Після цього молотник і той викликаний щосили бігли в протилежні боки уздовж кола — хто кого випередить і стане в коло. Хто програє — той молотник. Тепер ця гра так само непопулярна, як непопулярне серед голів колгоспу просо (малі врожаї порівняно з пшеницею). Слова «шеретувати» ніхто вже й не знає, зате всі знаємо «хула-хуп», «кібернетика», «турбулентність» і «ескалація», а грати в дідівські ігри нам ніколи, та й не витримують вони конкуренції з вокально-інструментальними ансамблями, жвавими й перестрибливими, як колорадські жуки на картоплі. Що вдієш?

Думографія

Гриші цивілізація тим часом принесла новий службовий клопіт, навзамін не даючи нічого. Але він і не вимагав нічого, бо клопоти були передбачені посадою, на яку його обрали веселоярівці.

Подзвонив заступник голови райвиконкому Крикливець і попросив приїхати.

— Підскоч на годинку, — сказав він добродушно, — нарадку тут невеличку треба провести.

В район можна було й на мотоциклі. І недалеко, і люди там свої. В’їздив у райцентр Гриша саме о такій порі, яку описав колись наш класик, намалювавши картину пробудження такого собі дореволюційного райцентру: «І сонце злізло височенько, уже час сьомий ранку був; уже закушував смачненько, хто добре пінної лигнув, уже онагри захрючали, ворони, горобці кричали, сиділи в лавках крамарі, картьожники вже спать лягли, фіндюрки щоки підправляли, в суди пішли секретарі».

Автор навмисне навів ці рядки для того, щоб показати, які разючі зміни сталися в наших сільських районних центрах. З усього тут зображеного лишилися хіба що горобці та ворони. А так все нове. Машини на вулицях, телефони в установах, засідання з самого ранку, трудовий ритм…

Отже, Гриша в’їздив у наш новий і прекрасний райцентр, і на душі в нього теж було прекрасно.

Крикливець зустрів його заклопотано, але до цього всі звикли, бо не було в районі затурканішого і замученішого своєю посадою чоловіка.

— Ну, Левенець, ти даєш! — почмихав носом Крикливець. — У мене й так сорок сім постійних комісій, а тут ще створюй тимчасову заради тебе.

— Комісію? Заради мене?

— Тобі нічого, а мені новий клопіт. Добре хоч голову з області прислали.

— Голову?

— Голову комісії. А двох для членства я вже своїх додав.

— Знов кози? У нас уже була комісія.

— Та які кози? Заради тебе. Персональна справа.

— Справа? Персональна? Товаришу Крикливець, я не розумію…

— Розуміти й не треба. Наше діло яке? Відповідати. Здохла кобила