Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

будь обережний, брате… Мешканці глибини дуже болісно реагують, якщо хтось намагається образити їхню честь… І в них дуже дивні звичаї. Тримайся з ними обережно, так, ніби мандруєш печерою з гнилого сланцю, гаразд?

Відразу ж потому, дочекавшись, поки до його охоронців приєднається Транд і перекладач Хюндфаст, Вершник позичив у Орика короткого меча, почепив зброю собі на пояс і попрямував до найближчих сходів, які мали вивести його до глибоких підземель, де йому ще жодного разу не доводилося бувати.

Знайшовши Глумру, юнак у кількох словах розповів їй про героїчну смерть Квесторка й тепер мовчки сидів у її хатині, сумно поглядаючи, як мати оплакує загибель сина, і намагаючись зрозуміти бодай щось із її безладного белькотіння.

На обличчі Глумри був такий смуток і жаль, що Вершник не стримався й відвів очі, розглядаючи зелену стеатитову піч із напівзатертим різьбленням, яка тулилася попід однією зі стін. Потому його погляд став блукати кімнатою — від зелено-коричневого килимка, що лежав перед вогнищем, до бідона, і далі — до провіанту, який звисав із балок, що тримали стелю. Під круглим вікном із лавандового скла стояв важкий дерев'яний ткацький верстат.

Ерагон так поринув у споглядання, що геть не помітив, як Глумра скочила зі стільця, підбігла до робочого столу й поклала ліву руку на дошку для різання. Перш ніж Вершник устиг її зупинити, жінка-гном схопила ножа й відрубала собі половину мізинця, запричитавши іще голосніше й скрутившись від болю.

Побачивши таке жахіття, Ерагон мимохіть зойкнув і геть розгубився, не знаючи, що йому робити — залишатись на місці чи спробувати зупинити Глумру, доки та не завдала собі ще більшої шкоди. За мить він розкрив був рота, збираючись спитати, чи не хоче та, щоб він загоїв її рану, проте враз передумав, згадавши, як Орик розповідав йому, що мешканці глибини напрочуд вразливі й мають дуже дивні звичаї. «Адже немає жодних гарантій, що, коли я запропоную їй допомогу, вона не поцінує це як образу», — подумав Ерагон і повернувся на свій крихітний стілець.

За мить Глумра гордо розправила плечі, глибоко вдихнула на повні груди, а потім залила скалічений палець бренді, обробила його якоюсь жовтою маззю й забинтувала руку. Невдовзі вона знову сиділа навпроти Ерагона, ховаючи в долоні своє бліде, ніби місяць, обличчя.

— Дякую тобі, Убивце Тіні, — мовила вона врешті-решт, прийшовши до тями. — Дякую тобі, що ти сам приніс мені звістку про мого сина. Я дуже щаслива, що він помер гідно, як і має помирати справжній воїн.

— Квесторк був дуже сміливий, — відповів Ерагон. — Він добре бачив, що наші вороги були швидкі, ніби ельфи, проте безстрашно кинувся вперед, щоб захистити мене. Він справді врятував мене від ворожих кинджалів… Якби не ваш син, то я навряд чи сидів би зараз тут.

Глумра повільно кивнула й опустила очі додолу, нервово розправляючи складки своєї сукні:

— Ти знаєш, хто стоїть за цим нападом, Убивце Тіні?

— Ми можемо лиш здогадуватись, але грімстборітхн Орик наразі робить усе можливе, аби дізнатися, хто саме був нашим кривдником.

— Невже це були Аз Свелдн рак Ангуін? — спитала Глумра, вельми здивувавши Ерагона. Той зробив усе, щоб приховати свій подив, а бідолашна мати тим часом вела далі: — Ми ж бо всі знаємо, що вони вважають тебе своїм найлютішим ворогом, Арджетламе. Про це відомо кожному кнурлану в наших горах. Дехто з нас, так само, як і вони, теж вважає тебе своїм ворогом, але я не думаю, що їхня ненависть аж така велика, щоб хтось наважився тебе вбити.

Ерагон здивовано звів брови:

— Як це?

— Адже саме ти, Убивце Тіні, порішив Смерка й допоміг нам урятувати Тронжхейм та найближчі села від ненажерливого Галбаторікса. І наша раса ніколи цього не забуде. Тим паче, що до нас дійшли чутки, ніби твій дракон обіцяє зробити Ісідар Мітрім таким, як він був раніше!

Ерагон замислено кивнув.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, Убивце Тіні. Ти дуже багато зробив для нашої раси, тож який би клан на тебе не напав, його чекатиме найжорстокіша помста.

— Я присягнув перед свідками, — відповів на те Ерагон, — і я також присягаюсь тобі, що той, хто послав убивць і забрав життя твого сина, проклинатиме день, коли прийшов на цей світ. Однак…

— Дякую тобі, Убивце Тіні.

Вершник трохи повагався, а потім схилив голову:

— Однак… ми маємо бути дуже обережними, щоб не розпочати нову війну кланів. Те, коли ми виймемо з піхов наші мечі, має вирішувати тільки грімстборітхн Орик. Ви згодні?

— Я подумаю над твоїми словами, Убивце Тіні, — відповіла Глумра. — Орик… — жінка-гном не договорила, заплющивши очі й притиснувши собі до грудей скалічену руку. Коли напад болю минув, вона випрямилася, знову сховала обличчя в долонях і заголосила: — Ой, мій синочку… Мій бідолашний синочку…

За мить Глумра звелася, обійшла стіл і попрямувала до колекції мечів та сокир, що висіли на стіні за Ерагоновою спиною, неподалік від ніші, прикритої червоною шовковою занавіскою. Побоюючись, що та може заподіяти собі ще якої шкоди, Вершник скочив на ноги, перекинувши на долівку стілець. Зробивши кілька кроків у бік жінки-гнома, юнак хотів був спинити її за плече, але помітив, що Глумру цікавить не зброя, а саме ніша.

Коли та, брязнувши мідними кільцями, відсунула занавіску вбік, Ерагон побачив глибоку полицю, вкриту такою кількістю рун, що їх можна було б вивчати кілька днів поспіль. На ній стояло шість статуеток головних божеств гномів, а також дев'ять фігурок, яких юнакові раніше ніколи не доводилось бачити. Усі вони мали напрочуд гострі риси, напевне задля того, щоб краще відтворити характер божеств.

Невдовзі жінка-гном витягла зі свого корсета золотий амулет, поцілувала його й, притиснувши коштовність долонями до грудей, стала перед полицею навколішки. З її вуст полинула скорботна поховальна молитва гномів, сповнюючи кожну шпарину хатинки тужливою мелодією. В Ерагоновому серці зринув такий смуток, що в юнака мимохіть виступили на очах сльози. Так тривало кілька хвилин, аж доки Глумра не змовкла, поринувши в німе споглядання божеств своєї раси. На її обличчі вже зникали зморшки люті, відчаю та безнадії. Воно набувало спокійного виразу й починало випромінювати якесь незрозуміле тепло. За мить Глумра так змінилася, що її годі було впізнати.

Помовчавши ще якусь хвильку, вона тихо прошепотіла:

— Сьогодні надвечір Квесторк потрапить на прийом до зали Морготала. Я знаю це напевно. — Іще раз поцілувавши свій амулет, вона вела далі: — Мені б дуже хотілося бути там разом зі своїм чоловіком і сином, але мій час