Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

— Атож, — відповіла Неле.

— Ну гаразд, — знехотя сказав Ламме, — я не зачіпатиму його, тільки дай випустити його з клітки. Шлюпку! Де шлюпка?

Вони швидко спустилися в шлюпку.

Ламме веслував і плакав.

— Ти журишся, чоловіче? — запитала його Каллекен.

— Та ні, — відповів він, — я веселий. Ти ж мене більше не покинеш, правда?

— Ніколи, — мовила вона.

— Ти кажеш, що залишилася чистою і вірною мені, — сказав він, — але ж, моя мила, кохана Каллекен, я тільки й жив для того, щоб тебе знайти, і ось тепер через цього ченця щастя наше буде отруєне ревнощами… Коли я зажурюся або й просто втомлюся, мені буде ввижатися, як твоє голе тіло ганебно лупцюють. Весна кохання нашого була моя, а літо його. Осінь буде сірою, а там прийде й зима і поховає мою вірну любов.

— Ти плачеш? — запитала Каллекен.

— Так, — відповів Ламме, — що минуло, те не вернеться.

Тоді Неле сказала:

— Якщо Каллекен була тобі вірна, то повинна б тебе покинути за твою злу мову.

— Він і не уявляє собі, як я його люблю, — сказала Каллекен.

— Ти правду кажеш? — скрикнув Ламме. — Йди ж до мене, моя рибонько, моя жіночко, тепер для мене буде і осінь ясна, і тепла зима.

Він повеселішав, і вони вернулися на корабель.

Уленшпігель дав Ламме ключа від клітки.

Ламме відчинив її і хотів за вухо витягти звідти ченця, та не міг. Тоді хотів витягти боком, але й боком чернець не пролазив.

— Треба ламати клітку. Каплун надто жирний, — сказав він.

Чернець ледве виліз, очманіло поводячи навколо очима і підтримуючи обома руками черево, але зразу ж упав на зад, коли судно хитнулося від великої хвилі.

Ламме сказав до нього:

— А що, і тепер будеш називати мене череванем? Ти вже куди товщий за мене. Хто годував тебе по сім разів на день? Я! Чого це ти, горланю, став тепер тихіший і до бідних гезів прихильніший? Як посидиш у клітці ще з рік, то й не вилізеш звідти. Твої щоки при кожному рухові дрижать, як свинячі драглі. Ти й не кричиш більше. Незабаром і сопіти перестанеш.

— Мовчи вже, череваню! — не витримав чернець.

— «Череваню»? — крикнув Ламме розлючено. — Я Ламме Гудзак — мішок з добром, а ти — брат Дікзак, Фетзак, Лейгензак, Слоккензак, Вульпзак — великий лантух, лантух сала, лантух брехні, лантух ненажерливості, лантух розпусти. У тебе під шкурою на чотири пальці сала, твоїх очей вже не видно. Уленшпігель і я вмістились би під склепінням твого черева. Ти називаєш мене череванем. А хочеш дзеркало, щоб поглянути на своє преподобне черево? Це ж я тебе так відгодував, барило ти з м’яса й кісток. Я заприсягнувся, що ти жиром будеш плюватись, жиром потіти і залишати за собою жирні сліди, як свічка, що тане на сонці. Кажуть, що грець вхопить, як з’явиться сьоме воло. У тебе тепер п’ять з половиною. — Потім він звернувся до гезів: — Гляньте на цього розпусника! Це брат Корнеліс Адріансен Ледаріансен з Брюгге. Там він проповідував новітню соромливість. Його сало — це його кара. Його сало — це справа моїх рук. Тож слухайте ви, матроси й солдати, я вас покидаю, і тебе, Уленшпігелю, покидаю також, і з тобою, маленька Неле, розлучаюсь і вирушаю у Фліссінген, де моє майно, і житиму там з моєю бідолашною віднайденою дружиною. Ви колись присягалися мені, що виконаєте кожне моє бажання…

— Слово гезів тверде, — відповіли вони.

— Отже, — мовив Ламме, — глядіть мені цього розпусника, цього брата Адріансена Ледаріансена з Брюгге. Я заприсягнувся, що він у мене буде жирний, як кабан, і здохне від свого сала. Зробіть клітку трохи ширшу, годуйте не сім, а дванадцять разів на день, і щоб їжа була жирна й солодка. Він уже й тепер як бик, зробіть, щоб він був такий, як слон, і виповнив собою цілу клітку.

— Ми відгодуємо його, — пообіцяли гези.

— Ну, а тепер, — вів далі Ламме, звертаючись до ченця, — я й з тобою, нікчемо, хочу попрощатися. Я годував тебе по-монастирському замість повісити. Наїдай сала і чекай, поки вхопить грець. — Потім, обнявши свою дружину Каллекен, він сказав: — Ось бач, хоч рохкай, хоч реви, а я її забираю від тебе, більше ти не будеш її шмагати.

Тут чернець, оскаженівши від люті, крикнув до Каллекен:

— То ти, похітлива бабо, йдеш на ліжко сластолюбства? Еге ж, ти покидаєш без жалю бідного мученика за слово Боже, котрий тебе навчав святої, солодкої, небесної покори. Будь проклята! Хай жоден священик не відпустить тобі гріхів, хай земля горить під твоїми ногами, хай цукор буде тобі як сіль, воловина — як протухла псятина, хліб хай тобі буде як зола, тепло сонячне — як лід, а сніг — як вогонь пекельний, хай плід твій буде проклятий, а діти народяться бридкими каліками, і щоб мали вони мавпяче тіло, свинячі морди, більші, ніж їхній живіт. Щоб ти мучилася, стогнала, плакала на цьому світі і на тому у вогні пекельному, що на тебе чекає, в пекельному вогні, сірчаному й смоляному, де горять такі повії, як ти. Ти зреклася моєї отецької любові. Будь же тричі проклята від Святої Трійці і сім разів від світильників ковчега! Хай тобі сповідь буде прокляттям, а святе причастя смертельною отрутою. Хай кожна церковна плита підніметься, щоб розчавити тебе й сказати: «Це блудниця, вона проклята і засуджена на вогонь вічний»!

Ламме аж застрибав від задоволення і сказав:

— Вона була вірна мені, чернець сам сказав. Хай живе Каллекен!

Але Каллекен затремтіла від страху і, плачучи, сказала:

— Зніми, чоловіче мій, зніми це прокляття з мене. Я бачу пекло! Зніми прокляття!

— Ану зніми прокляття, — сказав Ламме.

— Не зніму, череваню, — відповів чернець.

А жінка, бліда як смерть, впала перед ченцем навколішки і, склавши руки, благала його зняти з неї прокляття.

Тоді Ламме сказав до нього:

— Ану зніми прокляття, бо зараз повиснеш, а як мотузка порветься — будемо вішати, поки не здохнеш.

— Повісимо й двічі, й тричі, — сказали гези.

— Ну що ж, — мовив чернець до Каллекен, — йди, розпуснице, йди з цим череванем, йди, я знімаю своє прокляття, але Бог і всі його святі будуть мати око над тобою. Йди з цим череванем, іди!

І він змовк, увесь спітнівши і відсапуючись.

Раптом Ламме крикнув.

— Він роздувається, він роздувається! Я бачу шосте воло! На сьомому його схопить грець! А тепер, — сказав він,