Читати книгу - "Сибіріада польська"

самотньо мчав прямо за ними. Сташек, знесилений, зупинився. Скутий жахом, дивився, як могутній звір мчить крізь замети довгими стрибками, зіяє роззявленою пащею. «Кінець нам...» Тоді гримнув постріл. Вовка кинуло вгору, звалило у сніг. Другий постріл. Зграя після втрати провідника зробила раптовий поворот і тікала у напрямі молодняка.

Хлопці стояли з дідусем Митричем над поваленим вовком. Звір був потужний. Червоні баньки. Гострі великі зубища.

— Стара знайома! — Митрич перевернув вовка на другий бік і серед густої шерсті відшукав глибокий шрам. — Минулої зими я у неї стріляв. Думав, дурний, що вже сюди не повернеться. Забув, що тутешні болота, то її родинні місця.

— Це вовчиця, дідусю?

— А що, не видно? Завжди найсильніша самка вовчим стадом верховодить. Вона найкраще знає, як поживу здобути. А так, правду кажучи, то я на рябчиків вибрався, для хворої старої за поживною їжею. Кулі в останню хвилину встиг перезарядити.

Зима була важка. Голодна. Та ще й тривожна. Броня працювала в тайзі. Сташек їздив на далекі галявини за сіном. А як було треба, до тайги по дерево. Увечері після роботи Сташек з Казеком мали ще повертатися на хутір. Але перед цим заходили до їдальні. Належала там їм миска гарячого супу. Зголоднілим на морозі навіть у голову не прийшло, щоб від неї відмовитися. Цілий день мріяли про ту хвилину, коли в теплі їдальні відчуєш гарячу миску в окостенілих від морозу пальцях, будеш вдихати роздутими ніздрями шугаючу з неї смачну пару, дерев’яною ложкою вливати суп до засохлого від голоду шлунка, поволі смакувати і жаліти, що його так швидко забракло. Потім заходили по хліб до магазину. І лише тоді марширували на хутір.

Зимою Сташек завжди розминався з Любкою. Якоїсь вільної неділі повинен був зранку чергувати біля коней. У неділю Абрамов дозволяв бабам радгоспним конем привозити собі трохи дерева на опалювання. Любка прийшла по підводу. Одягнена у зграбний підкожушок, окутана білою вовняною шаллю, виглядала гарно. Мабуть, навіть підросла. Удавала ображену.

— Ти ще живий? Гарний з тебе фрукт, не відвідаєш, не поговориш...

— Ну, знаєш, Любко, так якось...

— «Так якось, так якось...» Дай мені краще сильного коня, по дерево в тайгу поїду.

— Сєрка тобі запряжу: спокійний і найсильніший. А як хочеш, то можу з тобою по то дерево поїхати... — запропонував несміливо.

— А конюшню на кого залишиш?

— Шурка Кулік на зміну зараз прийде і можу їхати.

Сушняку в тайзі не бракувало. Назбирали смолистих соснових гілляк і повернулися в село задовго перед кінцем короткого зимового дня.

— Може, ще раз обернемо? — запропонував Сташек. Мати Любки рішуче була проти цього.

— Не встигнете до ночі. Вистачить нам цього дерева на довго. Ідіть, діти, у дім, гарячих щі з’їжте, замерзли, мабуть.

— Дякую, пані... Коня мушу відвести, ну і...

— Бачиш, мамо, який той твій поляк? «Ні, дякую...» Соромливий, як панночка... Загони коня в конюшню і негайно повертай.

Просидів у них до пізнього вечора. Мати Любки почувалася краще, не кашляла. Розпитувала його про Польщу, просила, щоб говорив польською мовою, повторювала за ним деякі слова і щиро журилася, що сама по-польськи вже майже все забула.

— Твій батько часто пише? — поцікавилася пані Альбіна.

— Один раз тільки написав. Уже давно, ще перед новим роком.

— Наш Ваня також уже давненько звістки про себе не дає... А її батько, то вже... — пані Альбіна махнула рукою.

— Мамо, чому ти замовкла? Скажи йому, мамо, хай знає, що то означає: «без права пєрєпіскі...» За що мене з піонерів викинули, чому в комсомол не приймають, немов зачумлену. Скажи, хай знає...

Довідався тоді Сташек, що батька Любки арештували перед самою війною за те, що як радгоспний зоотехнік допустив до масового помору телят. Визнали його саботажником і засудили на десять років важких робіт, з додатковою карою: «без права на всякі побачення і на кореспонденцію».

— Від того часу чутка про нашого годувальника пропала. А ті бідні телятка просто з голоду поздихали. Як та війна вибухнула, думала, що якась амністія буде. Нічого. Коли Ваню, її брата, забрали на фронт, також собі думала, що змилуються над ними...

— Вистачить вже, мамо.

— Адже ти сама хотіла, щоб я йому все розповіла.

— Хотіла... Але не хотіла, щоб ти жалілася.

Тільки у січні дійшла до Булушкіна нова пересилка листів з фронту. І дві службові «похоронки«. Обидві польським сім’ям з Вовчого хутора. З них виникало, що в битві під Леніно загинули: Флоріан Ільницький та Ян Барський.

Така «похоронка» — то півсторінки друкованого паперу з графами для відповідного заповнення власним почерком. Вистачило тільки вставити прізвище і дані загиблого. «Ізвєщеніє-повідомлення: Ян Барський, 18 років, поляк, загинув на фронті під м. Леніно, 12.10.1943. Повідомлення є документом, що дає право на пенсії та пільги для сім’ї загиблого». Це все. У лівому верхньому кутку печатка по-польськи: «Командування 1 Піхотної Дивізії