Читати книгу - "Сибіріада польська"

ім. Т. Костюшки в СРСР». І підпис командуючого, нерозбірлива закрутка хімічним олівцем...

Бабуня Барська спочатку надовго заніміла. А протягом наступних днів, не розуміючи, що діється навколо, безустанно перебираючи чотки, поплакувала:

— Ясеньку ти мій, Ясеньку... Ясеньку ти мій...

Наймолодший, Янек, загинув під Леніно. Середній, Юзек, пішов з Андерсом і слід по ньому загинув. Про найстаршого, Владека, який з вересневої кампанії не повернувся, також бідна матінка нічого не знала. Броня й молодші сестри поплакували.

Гонорка Ільницька у смерть свого Флорека нізащо не хотіла повірити.

— Мій Флорек загинув? Він, який нікому ніколи не заважав? Адже був кухарем у тому війську, ополоник в руці держав, а не гвинтівку. Е, де там саме Флорека вбили б. Якась помилка мусить бути й тільки...

Долина прислав два листи, зокрема один із них адресований Сташеку.

«Любий сину мій, Стасю!

У перших словах мого листа повідомляю тобі, що, слава Богу, я здоровий і цілий. Була тут велика битва з німцями. Ми завдали ворогові важких травм. А як то на війні, і наших чимало загинуло за Польщу. Майже на моїх очах вбили Земняка. Служив разом зі мною в артилерії. Нашого Янека Барського вбили. Про нього окремо до Броні пишу. Флорека Ільницького і Біалера, бо віднайшовся, також вбили. І ще Яська Куриляка. Багатьох поранено. Зі мною нічого не сталося. Але того німця напевно переможемо і до нашої Польщі дійдемо. Тоді заберу вас до себе. Тішуся, Стасю, що ти там є розсудливим і чемним. Що допомагаєш Броні. Тепер вона бідна, бо її брат Янек загинув. Як там Тадзьо? Турбуйся про нього, бо він ще малий. І завжди пам’ятай, що ми собі удвох говорили. Напиши мені на польову пошту 63-409. Я також, як тільки зможу, то напишу до вас. А тепер вже прощаюсь з тобою і Тадзьом.

Ваші батько Ян Долина».

Довго морочив собі голову відповіддю. Ніколи ще не писав листа. Броню про допомогу соромився просити. Але якось кілька речень надряпав і віддав листа у канцелярію. А коли вже його віддав, подумав, що замість описати батькові, що тут у Сибіру чути, морочив йому голову, якимись нісенітницями: скількох німців батько вбив, чи мають там польські мундири, які носять шапки, чи тільки одні шоломи і чи є на них польські орлики...

А життя бігло вперед. Булушкінські баби мали не будь-яку плетунську сенсацію. Бо ото Нюрка Шишкіна, солдатка і воєнна вдова, народила сина! Хлопець був як на підбір, здоровий та ненажерливий. Видно, у маму вдався, бо Нюрка вже два дні після пологів встала з ліжка і пішла на роботу. Її чоловік, з яким дітей не мала, загинув відразу на початку війни, ще восени 41 року. Над чимось іншим морочили собі голову баби: хто був батьком новонародженого? Адже у Булушкіно чоловіка навіть зі свічкою не знайдеш. Абрамова баби виключили. Приїжджий міліціонер міг бути підозрілим, але того увесь час тримала під спідницею Маруська Погребіха. Поза радгоспом Нюрка не висовувала носа, щоб якийсь самець при нагоді живіт їй надув. Ну, отже, хто є той батько? Баби взялися в жменю, подумали й легко на пальцях порахували, що рівно дев’ять місяців тому Нюрка взяла собі квартирантом одного такого поляка. І пішла чутка по селу: Нюрка Шишкіна малого поляка народила!

Управляючий Абрамов також не приховував зацікавлення і нетерпляче чекав, коли нарешті та Нюрка прийде до канцелярії, щоб згідно з законом нового громадянина зареєструвати. Навіть її до виконання цього обов’язку при нагоді підганяв.

Нюрка зачепила Сташека, коли той повертався з роботи й затягла до свого дому.

— На хвилиночку, Стасю, маю до тебе справу. При нагоді побачиш, як мешкаю. Адже ти в мене не був.

Дім Нюрки був солідний, з ґанком і прибудовами, і як усі сибірські доми огороджений високим плотом з дощок.

— Наш сімейний дім. Дідусь у мене тільки залишився. З ним живу. Старий та глухий, як пень. На печі увесь час тільки грівся би, жер і махорку палив. А дим моєму синочку шкодить.

На ліжку обкутане подушками, що ледве голову йому було видно, смачно спало немовля. Нюрка знизила голос до шепоту:

— Спи, моя крихітко, спи... Гарний, чи не так?

Ні так, ні сяк — кивнув головою. Все не здогадувався, навіщо Нюрка його до себе затягла. Хазяйка посадила його за столом, сягнула до печі по казанок, налила йому в миску густого круп’яного супу і наказала їсти. Дідусь ворухнувся на печі, отже і йому миску подала.

— Нібито глухий і підсліпуватий, але їжу відчуває відразу. А справа в мене до тебе, Стасю, така.— Нюрка підсіла до столу.— Я буду говорити, а ти їж, їж, не заважай собі. А справа в мене така більш особиста... Я могла б, власне кажучи, якусь з ваших польських баб запитати, але не так добре їх знаю. А зрештою баби, як баби, відразу все рознесли б. Вже зараз у селі всіх собак на мене вішають. Мабуть, ти чув?

— Мені так ніхто нічого не говорив.

— А у Вовчому польські баби про мене не говорять?

— А що ніби таке мають говорити?

— Що про мене говорять? Ціле Булушкіно аж трясеться, що мій