Читати книгу - "Останнє літо"

обличчя й шию і, хлюпнувши за комір дві пригорщі холодної води, з насолодою відчуваючи, як вона цівкою побігла по хребту, подумав про себе: «Отак воно, живий і здоровий повернувся сюди через три роки, і не з полком, а з армією, з такою силою в руках, про яку тоді й мріяти не смів!»

Про метку вдачу танкістів довелося ще раз згадати, коли ввійшли до намету, — на лавах обабіч столу лежали м’які автомобільні сидіння.

— Трофейні?

Галчонок кивнув.

— Трофеїв багато, товаришу командуючий, тільки немає коли ними займатися. Ішли не затримуючись.

— Нічого. Ви не затримувались, інші затримаються.

І розкуркулять все, що ви не встигли, та ще як свої трофеї вдруге запишуть!

— Суп їстимете, товаришу командуючий? — спитав Галчонок. — Учора сухим пайком видали, а сьогодні суп зварили.

— Для себе чи для всього війська?

— Для всього війська.

— Тоді покуштую, чим військо годують. Але спершу наллємо. Хоч сніданок, а не вечеря, та коли хліб-сіль — зробимо виняток.

— Можна вважати, що вечеряємо, товаришу командуючий, — сказав Галчонок. — Учора провоювали, довелось на ранок одкласти.

— Доповів, де перебуваємо? — запитав Серпілін у Синцова, що спинився біля намету.

— Так точно. Повідомив, що зараз вирушаємо.

— Покривимо душею на п’ятнадцять хвилин, не більше, — мовив Серпілін. І, показавши очима на четвертий прибор, спитав Галчонка — А це для кого?

— Командир стрілецького полку має повернутися.

Поїхав на стик із сусідом, погодити взаємодії, та чомусь затримався.

— А може, він там на радощах, що дві армії з’єднались, як ми з тобою, погоджує? — кивнув на флягу Серпілін.

— Не схоже на нього, товаришу командуючий.

— А на нас схоже? — всміхнувся Серпілін. — Гаразд, більше копи лиха не буде, налий по півсклянки! — І, обернувшись до Синцова, кивнув — Сідай.

Галчонок налив рівно по півсклянки, не перелив. Як сказано, так і зроблено. Серпілін хотів був сказати, що є подвійна причина випити: і те, що рухома частина виконала завдання, і те, що він сам повернувся туди, де починав війну. Але говорити про це не став. Кожний десь починав війну і пам’ятає свій початок.

Він випив за успіх рухомої групи і, обчистивши круте яйце і вмокнувши його в крупну сіль, закусив. Од випитої горілки захотілось потягтися. А ще краще б лягти під сосною, видивляючись крізь віти в небо і забувши, хто ти і що тобі треба за хвилину робити.

— Щойно привітав командира рухомої групи з виконанням завдання, — сказав Серпілін, коли, спізнившись, з’явився Ільїн. — Сідай! По другій не будемо, а першу, якщо до цього не приймав, прийми.

— Дякую, товаришу командуючий, не п’ю. Обіцянку дав.

— Кому?

— Сам собі.

— Як там, на стику? А ти не доповідай — за столом сидимо. Просто розкажи.

Проте Ільїн, за своєю звичкою, не міг не доповісти.

Доповів і номер дивізії, й номер того полку сусідньої армії, з яким зійшовся, і прізвище та звання командира дивізії й командира полку, і точні координати, — де саме проходить стик, і які заходи спільно вжиті, щоб стик був надійний, оскільки напрям усе-таки танконебезпечний, і як перекрили цю польову дорогу вогнем з двох боків, унакладку.

— Отже, силами двох армій цей путівець обороняєте, — всміхнувся Серпілін. — Тим-то й затримався!

— Не люблю стиків, товаришу командуючий, — сказав Ільїн. — Половина неприємностей на стиках. «Ось вони, молоді командири полків, — подумав Серпілін, із приємністю дивлячись на Ільїна. — Швидко посуває людей війна. Добре, якби довоював і нічим не зачепило. Багатообіцяючий!»

— Уже не пригадую, ти був поранений? — спитав Серпілін Ільїна.

— Жодного разу не був, товаришу командуючий.

— От правильно, оце я й згадав. Щось у тобі таке незвичайне, про що мені казали. Четвертий рік воюєш і жодного разу не поранений. З якого ти року?

— З дев’ятнадцятого, товаришу командуючий, — невдоволено сказав Ільїн.

У душі пишаючись своєю молодістю, він не любив, коли про неї говорили інші, йому здавалося, що це ніби дає підставу для сумніву щодо його воєнної досвідченості.

Здалось і тепер, коли Серпілін, почувши його відповідь, про щось задумався.

Та Серпілін задумався зовсім не про воєнну досвідченість Ільїна. А згадав про свого сина, котрий був старший за Ільїна і, коли б він був живий, йому було б тепер не двадцять п’ять, як Ільїну, а двадцять дев’ять.

— А ви з якого? — спитав він, обернувшись до Галчонка.

Щось заважало йому, щойно дізнавшись про вік Ільїна, запитувати про це саме на «ти» вже немолодого чоловіка.

— З четвертого.

— Де війну почали?

— На Південно-Західному, від кордону, від Володимира-Волинського до Прип’яті відходили з боями, — сказав Галчонок з відтінком гордості: не відступали, а відходили з боями… «Так воно й було», — пригадав Серпілін. Йому довелося чути від тих, хто воював там, на північній ділянці Південно-Західного фронту, що вони до самої Прип’яті відходили тільки за наказом.

— У складі П’ятої армії? — спитав він.

— У П’ятій.

— А родом звідки?

— А тут недалеко, — мотнув головою Галчонок, наче народився десь у цьому лісі. — Сьогодні зведення передавали, що вчора на Мінському напрямі взяли станцію Бобр… Я саме звідти. Між Бобром і Крупками на роз’їзді народився. Батько колійним обхідником був. Там і жили. Спершу на роз’їзді, а потім у Крупках.

— А де тепер батьки? — спитав Серпілін.

— Не знаю. Коли війна почалась, у Крупках залишались…

Галчонок сказав це спокійно, наче не хотів дати волю почуттям, які вже нічому не могли ні зарадити, ні зашкодити. Випустити чи не випустити німців з Могильова — залежало від нього. А чи залишаться живими там, у Крупках, його батько й мати, не залежало.

— Нам же як, — після мовчанки з ноткою самоосуду в