Читати книгу - "Останнє літо"

втрати, тепер уже відчутні, й підтвердив, що зв’язок і взаємодія з командиром сто одинадцятої стрілецької дивізії налагоджені й на випадок подальших дій усе особисто погоджено.

Наприкінці доповів, що правофланговий батальйон доданого йому стрілецького полку перебуває на південь від шосе Бобруйськ — Могильов, у ліктьовому зв’язку з тисяча сорок четвертим стрілецьким полком сусідньої армії. Тепер кільце навколо Могильова повне.

— Домовилися з сусідом, що стик з ним не лише він, а й ми страхуємо. У нас все-таки коробочки, — сказав Галчонок про свої танки.

За ранок він просунув свої танки й піхоту, і поле вчорашнього бою залишилось у нього позаду. Картина поразки німців і тут була майже та сама, що й на шосе Могильов — Мінськ. Тільки підбитих німецьких танків і самохідок, розкиданих на ширшому просторі, ніж там, не видно було всіх одразу.

— В них, у самому Могильові, вважаємо до двох дивізій, — сказав Серпілін, — одна з них танкова. Крім того, кілька самохідних дивізіонів та інші додані частини.

Що, коли всією цією силою на тебе натиснуть? — для перевірки запитав Серпілін, хоч знав — усією силою німці вже не наваляться: дуже загрузли там, у Могильові.

Галчонок пояснив, що частину танків зарито на позиціях, зручних для ведення вогню, а частина стоїть за лісом, у резерві. Піхота окопується попереду, понад узліссям. Полкові гармати стоять на прямій наводці, а від артилерійського стодвадцятидвохміліметрового полку сидить попереду спостерігач, який зранку вже робив пристрілку по можливих напрямах руху німців.

— Шосе замінували?

— Замінували, товаришу командуючий. Не на передньому краї, а вглибині. Якщо підуть просто по шосе — спершу пропустимо, а потім, коли на міни наскочать, відкриємо вогонь із засідок, з двох боків. У борти битимемо.

Вислухавши все це, Серпілін поїхав лісом, через який петляла від дерева до дерева ледь наїжджена колія.

Три роки тому він їздив цими самими місцями, не вілісом, а конем, — машини, як командир полку, тоді не мав. Бої точилися далі на захід, на Березіні, а їхній дивізії було наказано заздалегідь зайняти оборону навколо Могильова. І вони разом з покійним командиром дивізії Зайчиковим вибирали тут позиції…

Колія вивела до спостережного пункту Галчонка. Між дерев почався спершу мілкий, а далі глибший хід сполучення, яким вийшли на узлісся, до окопу, прикритого дрібним чагарником. Так його й викопали, щоб прикрився цим чагарником. Усе зробили грамотно. Розсунувши кущі, Серпілін оглянув перед себе довге, на дві версти поле, що колосилося тоді житом, а тепер поросло бур’яном, праворуч і ліворуч від нього під кутом сходились до Могильова Бобруйське шосе й залізниця. І коли побачив, як щось темніє вдалині, мабуть, зруйнована будка обхідника, а ще далі до Могильова височить башта елеватора, — спогади з такою силою заволоділи ним, що у відповідь на якесь пояснення, зроблене Галчонком, сказав:

— Стривай… — і ще довго мовчки стояв у окопі.

Справи йшли добре, а в душі переверталося щось важке, ніби все не дожите, не додумане тоді, в сорок першому році, доживало своє життя тепер…

Узявши з рук Синцова бінокль і навівши його на елеватор, він побачив пробоїни від снарядів; вони були вже тоді, в сорок першому, в перший день бою. Артилеристи влаштували на елеваторі спостережний пункт і, незважаючи на прямі влучання, так і сиділи там до кінця.

Він перевів бінокль на будку обхідника, від якої залишилась купа цегли, а потім ще далі праворуч — на бугорни там, на гребені пагорба, де вгадувались козирки старих окопів — його тодішніх окопів, а за ними темнів дубовий гай.

Усе було на цьому полі, майже як тоді. Бракувало тільки спалених німецьких танків та бронетранспортерів, що стояли тоді на ньому, їх німці прибрали. «Своє вони завжди прибирають, — із злістю подумав Серпілін. — Наших коробочок, що їх вони спалили в сорок першому, хоч їм і потрібен залізний брухт, за всю війну так і не прибрали. А свої одразу геть з очей! Ніби ми тоді так нічого в них і не спалили!»

І ще чогось не було на цьому полі. Чогось такого, чого вже не повернеш назад. Тебе самого, яким ти був тоді, і тих, хто був з тобою. Може, вони й є десь, та тільки не тут. Хоч і тут є один. Не твій, але той, хто став тоді твоїм.

Картаючи себе останніми днями за те, що взяв Синцова в ад’ютанти, Серпілін тепер радів з того, що ця людина поруч.

— На подивись! — відірвався він од бінокля й віддав Синцову.

Синцов довго дивився в бінокль. Надто довго для ад’ютанта, якому командуючий передав бінокль, щоб теж поглянув. Галчонок докірливо зиркнув на Синцова і, знявши зі своїх широких грудей, простягнув Серпіліну власний бінокль.

Та Серпілін зупинив його. Серпіліну не здавалося, що Синцов занадто довго дивиться туди, в бік Могильова, на це поле.

— Як, упізнав? — спитав він, коли Синцов опустив бінокль.

— Упізнав.

— Та сама позиція, лише в перевернутому вигляді.

Могильов не позаду, а попереду, а німці не ввійти в нього хочуть, а вийти з нього!

— Сьогодні, товаришу командуючий, начебто й вийти не хочуть! Чуємо цілий ранок, як там, у Могильові, бій гримить, а тут у нас тихо, — сказав Галчонок. — Дозвольте запропонувати сніданок? Позавчора обіцяли, якщо виконаємо завдання, покуштувати танкістського хліба-солі.

Серпілін поглянув на годинника.

— Відмовитись не можу, але нашвидку. Я до вас і так протизаконний гак зробив.

Він кивнув у бік канонади, що долинала з Могильова, і обернувся до Синцова:

— Збігай повідом по рації, де перебуваємо і що зараз вирушаєм назад, на КП армії. Повідомиш — повертайся.

Запрошую від імені полковника до сніданку.

Вони підійшли до намету, запона якого була піднята, щоб провівало.

— Ну й меткі ви люди, танкісти, — сказав Серпілін, побачивши, що біля намету до сосни прибито умивальника й на цвяху висить рушник.

Він, засукавши рукава, розстебнув комір гімнастерки, помив руки,