Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Будинок № 23 по вул. Пушкінській, в якому мешкав В. Винниченко. Сучасний вигляд. Суспільне надбання
Обговорили Шаповал та Осецький й ідеологічну базу свого руху — «соціалізм». Відповідь царського гвардійського — в недавньому минулому — генерала, кавалера 7 бойових орденів та Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість» одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному націонал-соціалісту була такою: «...я йду на велику справу во ім’я самостійної та соціалістичної України. Во ім’я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».
Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з Болбочаном, яка відбулася на квартирі Винниченка, стала констатація факту: «...наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюнником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний командуючий — полковник Болбочан, Cічові стрільці — полковник Коновалець, Чорноморці — полковник Пелещук».
12—13 листопада. План повстання ухвалено
У вівторок, 12 листопада, «після обіду» в редакції «Нової Ради» (вул. Інститутська, 22, будинок не зберігся) відбулося чергове збіговисько за участі Макаренка, Петлюри та інших «тільки що відпущених з тюрми», провідників хліборобів-державників Шемета та Міхновського, соціалістів-федералістів Єфремова, Мацієвича, Ніковського, соціал-демократів Винниченка та Садовського, Швеця (ЦК «Селоспілки») та Шаповала, який «репрезентував» українських есерів.
Офіційного статусу «нарада» не мала і мати не могла з тієї простої причини, що всі її учасники не мали офіційних повноважень від своїх партій: «вони були, — як вказував Шаповал, — персонально запрошені Винниченком і мною».
Причина друга полягала в тому, що сам Шаповал лише «по деякому часі» визнав за можливе поінформувати партійних соратників з ЦК УПСР та ЦК «Селоспілки» про свою діяльність. Вони, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу повстання».
Будинок цивільного губернатора, в якому в 1918 р. розміщувалася редакція газети «Нова рада». Суспільне надбання
Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному. «Болото» висловилося проти; прихильники Винниченка, які творили більшість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами Шаповала (але коли саме і хто персонально — невідомо), лідери УСДРП «змінили гнів на милість і постановили таки приєднатись до повстання»[355].
Але і тут суцільний туман. Стахів, який витратив величезні зусилля, аби відшукати правду, стверджував: з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім Винниченка, хіба якийсь Авдієвський. Більшість ЦК, натомість, жадала порозуміння з гетьманом[356].
Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі. Соціалісти-федералісти творили кістяк гетьманських урядів. Ну і нарешті, за порозуміння зі Скоропадським виступали хлібороби-демократи, які, власне, і «легітимізували» його обрання 29 квітня.
Тепер декілька слів про хід зібрання:
Кость Мацієвич у відповідь на промову Винниченка попередив про «розвиток нечуваного більшовизму», наголосив на тому, що не треба руйнувати «ще слабкі форми державності»;
Володимир Винниченко у відповідь на це «з нетерпеливості» зауважив: «ми воліємо лівий народний большевизм, як правий поміщицький большевизм!».
Микита Шаповал доповів присутнім на «нараді» УНС про наявні сили заколотників: січові стрільці — 1500; чорноморці — 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивізії — відповідно 6000 (10 000); запасний полк — 1000 (2000); залізнична охорона — чисельність невідома, «але по мобілізації можна мати ще 60 полків».
Взагалі, звітував Шаповал, організатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних вояків. Вони вважали за можливе зібрати під свої знамена «в перший-другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, — стверджував промовець, — на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б’ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».
«Ми рахуємо на революційність населення», — повідомляв Микита Юхимович. Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50—60 тис. озброєних людей.
Сергій Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати большевизму, яким тепер живуть».
Андрій Ніковський, за свідченням Шаповала, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. — Д. Я.) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».
Валентин Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями — але квазімарксистською фразеологією».
Останній промовець, Федір Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».
Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНСоюзу (яку він щойно охарактеризував як нараду приватних осіб, запрошених персонально ним та Винниченком), писав Шаповал, «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася: «Петлюра погодився».
От і вся правда про «таємне» засідання УНСоюзу[357], яке «обрало» Директорію.
А ось і вся правда про обрання Директорії: «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи “першу поразку” в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих...»[358]
О 20-й годині генерал Гренер та фон Тіль викликали до себе Винниченка, якого було попереджено про неприпустимість виступів проти Гетьмана та його режиму.
Заколотники негайно зробили крок у відповідь — призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада[359]. Причина такого поспіху — побоювання, що «можуть нас злапати на місцях всіх»[360]. На цьому засіданні нібито й «було доложено про підготовку повстання». Згідно з Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися анонімні представники центральної течії УПСР, Селянська Спілка[361], УСДРП, УПСС. Представники урядової УПСФ, у свою чергу, заявили, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії»[362].
Хто, як і коли насправді сформував Директорію
В середу, 13 листопада, о 20-й годині в приміщенні Міністерства шляхів сполучення, в кабінеті такого собі Стокози (урядовця з особливих доручень при міністрі) відбулося вже «конспіративне» засідання Президії УНС «разом з військовими». За Шаповалом, крім нього та господаря кабінету були присутні також Винниченко, член ЦК УПСР, редактор «Народної волі» Олександр Янко (1879—1938 рр.), лідери УПСС Олександр Макаренко (1882—? рр.) та Панас Андрієвський, Кушнір, Осецький, Коновалець, унтер-офицер австро-угорської армії, січовик Василь Дідушок «та кілька стрільців»[363].
Присутні представники УПСР та «Селоспілки» висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії, а згідно з Шаповалом, «про це у нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.