Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Меґі здивовано поглянула на матір.

— Господи милосердний, мамо, я не вірю своїм вухам! Ти розмовляєш зі мною, як жінка з жінкою!

Фіона не всміхнулася; вона рідко всміхалася.

— Що ж, якщо ти й досі не жінка, то вже ніколи нею не станеш. Хоча, на мою думку, ти нею стала. Мабуть, це старість — я стала надто балакуча.

Меґі розсміялася, вона була в захваті від материної жартівливої «увертюри», але побоюювалася ненароком зруйнувати її новий настрій.

— То через дощ, мамо. Точно через дощ. Як прекрасно знову бачити на Дрогеді траву, а довкола будинку — зелену галявину!

— Та отож. Але ти ухилилася від мого запитання. Чому б не розлучитися з Люком і знову не вийти заміж?

— Це проти законів Церкви.

— Дурниці! — стиха вигукнула Фіона. — Одна твоя половина — це я, а я — не католичка. Не з’їжджай із теми, Меґі. Якби ти й справді хотіла вийти заміж, ти давно розлучилася б із Люком.

— Та, мабуть, так. Але я не хочу знову виходити заміж. Мені й з моїми дітьми та Дрогедою добре.

Раптом із заростів «пляшкового йоржика» поблизу веранди долинуло хихотіння, схоже на її власне, але обвислі яскраво-червоні циліндри чагарів приховували «автора» цього сміху.

— Ти ба! Онде він, це Дейн! А знаєш, як на свій вік він тримається у сідлі не гірше за мене. — Меґі подалася вперед. — Дейне, що ти там робиш? Негайно вилізь звідти!

З-під найближчого куща «пляшкового йоржика» вигулькнув Дейн із руками у чорній грязюці та підозрілими чорними плямами довкола рота.

— Знаєш, мамо, а земля приємна на смак! їй-бо, мамо, правду кажу!

Хлопчик — йому вже виповнилося сім — підійшов і став біля неї. Високий, стрункий, граціозно сильний, він мав гарне личко красивої порцелянової статуетки.

З’явилася Джастина і стала позаду Дейна. Вона теж була висока, але скоріш худа, а не струнка, а на додачу її тіло немилосердно обсипало ластовинням. За коричневими цятками й плямами важко було роздивитися риси обличчя, але оті бентежні очі так і лишилися бліді. Як і в дитинстві, її піщаного кольору брови та вії губилися у густому ластовинні. Яскраво-руді кучері Педді стовбурчилися бунтівною кучмою довкола її хитруватого і навіть чаклунського обличчя. Ніхто б не назвав її симпатичною дитиною, але ніхто б про неї і не забув, хоч раз побачивши, і не лише через очі, але й завдяки надзвичайно крутій вдачі. Жорстка, прямодушна і безкомпромісно розумна, у свої вісім років, як і тоді, коли була ще немовлям, Джастина з байдужістю ставилася до того, що про неї думали люди. Лише одна людина була їй близька — Дейн. Вона й досі обожнювала його і досі вважала його своєю власністю.

І ця обставина не раз призводила до боротьби характерів між нею та матір’ю. Для Джастини стало жорстоким ударом те, що Меґі почепила сідло на гвіздок і повернулася до своїх материнських обов’язків. Вона не потребувала матері, бо була переконана у своїй абсолютній правоті стосовно всього. Не потрібна їй і близька людина, яка давала б добрі поради та доброзичливо оцінювала її вчинки. А Меґі для Джастини була тим, хто безперервно заважав спілкуватися з Дейном. Набагато краще дівчинка знаходила спільну мову зі своєю бабусею, бо такі люди, як Фіона, дуже подобалися Джастині: бабуся трималася віддалік і вважала, що решта людей і без неї достатньо розумні, щоб у всьому розібратися самотужки.

— Я наказувала йому не їсти землю, — повідомила Джастина.

— Та не буду я його мордувати, Джастино, але він винуватий, — сказала Меґі й напустилася на сина. — Дейн, навіщо ти їв землю?!

Хлопчик серйозно замислився над запитанням.

— Ну, була земля, і я її їв. Якби вона не йшла мені на користь, то не смакувала б так добре, правда ж? А вона й справді така смачна!

— Це не зовсім так, Дейне, — хвалькувато-повчально перервала його Джастина. — Ти мене розчаровуєш, авжеж розчаровуєш. Декотрі надзвичайно смачні речі є надзвичайно отруйними.

— Назви хоч одну! — вимогливо вигукнув малий.

— Патока! — тріумфально відказала Джастина.

Дейн дуже отруївся, коли знайшов у комірчині місіс Сміт бляшанку патоки і всю її з’їв. Він не став заперечувати цей випад, але відразу ж завдав удар у відповідь.

— Але я й досі живий і стою отут перед тобою, отже, не така вона й отруйна.

— Це лише тому, що ти виблював її. А якби не виблював, то помер би.

Аргумент був незаперечним. Вони з сестрою були приблизно одного зросту; Дейн по-товариськи взяв її під руку, і вони пішли галявиною до куреня, який спорудили їм дядьки там, де дітлахи й просили: посеред обвислих гілок перцевого дерева. Побоюючись бджолиних укусів дорослі спершу відмовлялися, але малі таки мали рацію: бджоли чудово з ними уживалися і ставилися цілком приязно. Бо, як пояснили діти, перцеві дерева — найприємніші з дерев, у них можна ховатися так, щоб ніхто не бачив. І мають такий чудовий аромат, а схожі на виноградні ґрона кетяги, розсипалися в руці на пряні пластівці, якщо стиснути їх у руці.

— Вони такі несхожі одне на одного, Дейн та Джастина, одначе надзвичайно добре ладять, — зауважила Меґі. — Я без кінця дивуюся. Не пригадую, щоб вони коли-небудь сварилися, хоча не розумію — як Дейн може уникати сварок із таким рішучим та впертим створінням, як Джастина.

Та Фіона мала на думці зовсім інше.

— Господи, та він же ходяча копія свого батька! — мовила вона, дивлячись, як хлопець пірнув під низькозвислі гілки дерева і щез із виду.

Меґі відчула на спині холодок; хоча роками чула ці слова від різних людей, але їй не вдавалося привчити себе спокійно на них реагувати. Звісно, холодні мурашки на спині з’являлися лише через відчуття провини. Бо люди завжди мали на увазі Люка. А чому б ні? Люк О’Ніл та Ральф де Брикасар таки схожі один на одного. Та хоч як би Меґі не старалася, їй не вдавалося зберігати спокій, коли люди говорили про схожість Дейна на його батька.

Вона нарочито невимушено зітхнула:

— Ти й справді так гадаєш, мамо? — спитала Меґі, начебто безтурботно чукикаючи ногою. — Я сама якось не придивлялася. Можливо. Але за вдачею та ставленням до життя Дейн і близько не нагадує Люка.

Фіона розсміялася. Скоріше навіть не розсміялася, а пирхнула, але доброзичливо. Похмуро-іронічний погляд її очей, зблідлих через вік та катаракту, яка насувалася підступною й невпинно, завмер на ошелешеному обличчі Меґі.

— Чи ти, Меґі, за дурепу мене маєш? Я кажу не про Люка О’Ніла. Я кажу, що Дейн — ходяча копія Ральфа де Брикасара.

Свинцева. Її