Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

деталлю в моїй розповіді, проте я не маю права не сказати про нього бодай те, що мені безпосередньо відомо. Бо я не був присутній на ньому від початку до кінця. Крім того, я не мав ані часу, ані бажання заглиблюватись, як кажуть юристи, в матеріали процесу. Я знаю тільки, що старий Ціппер, звичайно, не мав рації і затіяв цей процес з легковажності і з любові до неприємних справ. Загалом ішлося про замовлення на папір до Німеччини. Та мене більше цікавив не сам процес, а його головна дійова особа.

Коли я зайшов до зали, там уже дві години розглядали Ціпперову справу. Слухачів було мало. Старий відразу помітив мене. Він сидів біля свого оборонця, і хоч той, як звичайно, був одягнений у суддівську мантію, старий Ціппер мав багато врочистіший вигляд і дужче скидався на речника справедливості. У чорному костюмі, поклавши перед собою циліндра, він гортав папери, час від часу ковтав води зі склянки і зрідка поглядав на залу, хоч там було мало слухачів. Мене він побачив відразу, тільки-но я зайшов, привітно махнув рукою, всміхнувся й показав мені місце в першому ряду. Він грався олівцем, тоді почав підстругувати його, і через той гучний, рівномірний шурхіт суддя змушений був на мить припинити свою промову, хоч він мав саме виголосити довге, дуже важливе речення. Здавалось, ніхто з присутніх не помічав дивної поведінки старого Ціппера. Навпаки — всім впадала в око його гідність. Ті, хто не знав Ціппера так, як я, мабуть, думали, що він пильно й зацікавлено стежить за розглядом справи і, певний своєї слушності, приховує в течці на кінець процесу якусь велику й прикру для звинувача несподіванку. Кожного разу, коли його оборонець щось казав, старий пильно вислухував його. Потім хитав головою. Цей дивний підсудний заходив так далеко, що навіть підморгував судді, глузуючи з наївності свого оборонця. Оборонець сідав, трохи збентежений, і питав старого, чи не допустився він помилки. Тоді підсудний починав пошепки, дуже докладно пояснювати йому суть справи. Адвокат, який уже, мабуть, добре її знав і в своєму виступі тільки намагався розставити певні наголоси, щоб показати справу в вигіднішому для себе світлі, ще раз підводився. Та не встигав він дійти до другого речення, як старий Ціппер знов починав заперечувати йому, жваво хитаючи головою. Врешті-решт суддя пропонував йому самому викласти свою справу. І Ціппер починав слово в слово розповідати те, що вже сказав адвокат. Він був досить спритний, щоб витлумачити справу вигідніше для себе, ніж її тлумачили суддя чи обвинувач. Проте не міг мовчати, коли її розглядали, його трохи ображала німа роль, яку накидав йому оборонець, тому він, сидячи, заперечував те, що потім, підвівшись, сам же й розповідав. І щоразу, коли суддя, побачивши, що старий хитає головою, питав його: «Отже, пане Ціппер, ви визнаєте…» — він підводився і, на загальний подив, заявляв: «Аж ніяк. Я цілком згоден зі своїм оборонцем». Після цього Ціппер кланявся судові, кивав головою адвокатові, сідав, обертавсь до мене й усміхався.

Скидалось на те, що незвичайна поведінка підсудного може ще дужче ускладнити процес. Тому на обличчях усіх причетних до нього помітна була втома. Тільки обличчя старого променіло, він був бадьорий, наче щойно виліз з ванни. Я не певний, чи він би так радів, якби виграв процес. Оборонець вирішив скористатись загальною втомою для своєї безнадійної справи. Він запропонував відкласти її розгляд на невизначений час, бо, мовляв, хоче запросити нових свідків і подати нові «матеріали». Суд радо схопився за цю пропозицію і прийняв її. Ціппер низько вклонився, згорнув течку з паперами, зашарудівши ними на цілу залу, і, з циліндром у правій руці, рушив до дверей так поважно, неквапливо, що служник на вході мимоволі вклонився йому, наче то був якийсь суддя.

Я гадав, що Ціппер говоритиме зі мною про свій процес. Але він зустрів мене запитанням:

— Арнольд уже поїхав?

Я відповів, що поїхав.

— То я пошлю йому гроші, — сказав старий. — Відберу завдаток в адвоката. До речі, він ні на що не здатен, той мій адвокат. Я тільки не хотів його соромити. Знаєте, про що я весь час думав на суді? Що було б краще, якби мій син став адвокатом. В Арнольда розум явно юридичного ухилу.

Увечері старий Ціппер поїхав додому. Коли я на станції подав йому руку, він зненацька сказав:

— Чи ми ще колись побачимося?

Його сонячну, променисту наївність раптом ніби захмарило. А може, то смерть, що вже стояла позад нього, легенько торкнулась його плеча? Я хотів відповісти йому звичайними в таких випадках заспокійливими словами, але тієї миті поїзд ковзнув перед моїм розтуленим ротом, і мені не лишилось іншої ради, як тільки помахати рукою своєму давньому приятелеві. Я ще довго розрізняв його хусточку. Здавалося, що вона тріпотіла дужче, ніж інші.

XIX

Того ж таки вечора я побачив виконавця демонічних ролей у нічному клубі. Він сказав, що Ерна впала з коня й побилася, йому довелось повернутися додому, бо гроші скінчились, фільм ще не почали знімати і ніхто з дирекції не показувався. Тому Ерна й послала телеграму своєму чоловікові.

Виявилося, що Ерна тяжко захворіла. Її перевезли в санаторій до Берліна.

Для Арнольда це була найкраща пора. Адже він міг бути біля неї цілу ніч, бо теж оселився в санаторії.

Удень вона приймала візити, якими вшановують артистку, коли з нею станеться нещасний випадок. Вона отримувала всі докази співчуття, належні за таких обставин. Дізнавалася, як високо її цінують. Немає нічого приємнішого, як читати ці своєрідні некрологи й знати, що ти залишився живий.

Відкладено працю над фільмом. У багатьох повідомленнях про свята і бенкети писалося, що там «бракувало» Ерни. О чарівна оправо прикрашеного квітками ложа хвороби! Щасливі наслідки тяжкого випадку! Бути відвідуваною і водночас тією, якої бракує товариству!

Ерні довелося лягти на операцію. Виявилося, що вона довгий час кульгатиме.

Поступово її прізвище почало зникати з газетних шпальт. Фільм зняли без неї. До тієї акторки, що її замінила, критика