Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

поставилась добре. Ерні обмежили аванси. Вона залишила санаторій. І Арнольд перебрався до її вілли.

Вона продала машину, звільнила садівника. Приятельки вибралися геть. Лишився тільки грамофон. Візити ставали дедалі рідші. Мабуть, подружжя жило тільки з Арнольдового заробітку.

Вони продали будинок, перебралися до міста й найняли там помешкання. Спершу велике, вікнами на вулицю. Потім Арнольд довідався, що таке саме помешкання, тільки вікнами на подвір’я, можна найняти вдвічі дешевше. Вони перебрались туди. Щоб потрапити до них, треба було перейти довге підворіття і просторе подвір’я, де кудкудакали кури. Сторож тримав вікна в себе на кухні відчиненими навстіж, і було чути, що він їв.

В Арнольда тепер також був салон, не такий темний і вологий, як удома, його салон був тепліший і сухіший. На комоді стояли статуетки Будди з шухлядками в животах. У тих шухлядках лежали різні дрібнички, поламані й цілі речі з Ерниного туалету.

У молодих Ціпперів була служниця, сувора жінка з темним, гулястим, мов корінь дерева, лицем. Вона носила довгий блакитний фартух, візерунок якого нагадував мені фартухи пані Ціппер.

Ціппери обідали в кімнаті, двері з якої вели до кухні. Обідали за маленьким круглим столиком. Ерна щодня наказувала приносити свіжі квітки.

Тепер вона пильно читала всі газети, хоч раніше не знала навіть їхніх назв. Відколи її слава пригасла, вона болісно й зацікавлено вишукувала новини зі світу, втраченого світу. Позбавлений на якийсь час мети, її розум немов потьмянів. Він виявився тим апаратом, що працював лише за певних умов.

Ерна стала дражливою, підозріливою і плаксивою, просто жалюгідною жіночкою. Думка її й далі працювала швидко, але йшла хибними шляхами. Ерна підозрювала Арнольда, що він замало для неї працює.

— Це ж його обов’язок, — казала вона, — щодня нагадувати про мене світові. А він радий, що я не граю.

Коли Арнольд повертався додому й розповідав їй, що був у якомусь товаристві, вона питала:

— А про мене там говорили?

І він мусив докладно звітувати, за яких обставин, чому і як заходила мова про Ерну. Мусив змальовувати туалети дам і слово в слово переповідати їхні розмови. Чи, бува, не так випитувала колись батька її мати?

Зламана нога не зросталася. Коли похолоднішало, Ерні стало гірше. На зиму її послали в Ніццу. Вона не хотіла їхати сама, і Арнольдові довелося супроводити її. Він отримав відпустку на шість тижнів. Коли відпустка скінчилась, Ерна змусила його лишитись біля неї. Вони наробили боргів. Старий Ціппер ще раз послав їм грошей.

Через півроку я зустрів Арнольда в Монте-Карло. Він грав і вигравав. Невеличкі суми, але він міг жити з дружиною на ті гроші. Він щодня вигравав по кількасот франків.

— Я не маю ніякої системи, — сказав Арнольд, — просто виграю, тому що я скромний. Щодня перед обідом я йду туди, не поспішаючи, бездумно, як ходять на якусь нецікаву службу. Щовечора о шостій годині вимінюю фішки. Я ніколи не виграю більше як тисячу франків. Інколи сотню, інколи три, інколи сімдесят п’ять.

— А як Ерна?

— Їй дедалі краще. Вона погладшала й намагається схуднути, бо хоче вернутись у кіно. Але я в це не вірю… Зрештою, я до неї цілком байдужий.

— Байдужий?

— Так, а що в цьому дивного? Я не закоханий. Ми живемо, як старе подружжя. Просто я надто ледачий, щоб розлучитися. Я вже призвичаївся до цієї гральної зали, до щоденної їзди назад у Ніццу, до Ерни, що сидить або біля вікна, або коло води. Я непогано живу.

Перед моїм від’їздом Арнольд пообіцяв писати мені. Проте за кілька місяців не написав жодного разу.

Якось я прочитав у газеті, що Ерна повернулась у кіно і має їхати до Америки.

За кілька місяців я побачив американський фільм, у якому Ерна грала дозрілу жінку, суперницю шістнадцятирічної дівчини в боротьбі за сорокарічного чоловіка. Та дівчина була її небогою. Небога мала більше шансів, тому Ерна здобула симпатію публіки. А наприкінці й перемогла. В ролі вона мала бути розумною, щирою, розважною, трохи суворою, з гірким життєвим досвідом, скептичною в ставленні до чоловіків, але обдарованою досить чутливим серцем, що на самоті журиться, проте не настільки сентиментальною, щоб плакати. Радше давати глядачеві знати, що інша, бувши нею, плакала б, а вона належить до тих, хто, як то кажуть, мужньо ковтає сльози. В житті, звичайно, її відтіснила б шістнадцятирічна. Бо життя справедливе і скупе на успіхи для тих, хто показує, що може витримати і без позірних успіхів. Але своєрідна голлівудська справедливість Сполучених Штатів винагородила Ернині заслуги.

Я завважив, що вона ледь припадала на ногу. Та публіка напевне не помітила цього. Може, в тому дивовижному Голлівуді, подумав я, вона дістане нове стегно з платини чи з гіпсу, щоб мати надійну опору для слабої ноги. В Америці роблять усе що завгодно.

Я шкодував, що не міг спостерігати, як вона там влаштовувала свою кар’єру. З того фільму, що я побачив, можна було скласти тільки приблизне уявлення про всі ті спроби, які йому передували.

Я пішов у кіно вдруге і втретє. Все ще сподівався, що з якоїсь однієї сцени, з Ерниного виразу, з її рухів відгадаю більше, ніж могла дати мені та драма. Але не дізнався нічого нового. Лише добре запам’ятав її обличчя. В тому фільмі вона була гарна, така гарна, якою можна бути тільки в Америці. І така шляхетна, якою можна бути тільки в Америці, коли здобуваєш перемоги. І така жіночна, така безпорадна, така зворушлива протягом тих кількох хвилин, коли їй загрожувала гірка самота, що здавалася взірцем жінки.

Несподівано від Арнольда прийшло вітання — поштова картка з краєвидом Лісабона. Через тиждень надійшла друга, цього разу з Бостона. А за якийсь час я отримав третю з Амстердама. Що з ним сталося?

Незабаром я мав про все довідатись.