Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

дно обох скляночок, десь на два пальці. Підніс свою до носа, по­нюхав.

— Добре, — Клаудіюс закивав, зробив маленький ковток.

— Так, це не Вільнюс і не Ґданськ, — співуче промовив поляк. — Ти був у Ґданську?

Клаудіюс похитав головою.

— А у Варшаві?

— Був, два дні.

У двері зазирнула Міра. Стурбовано глянула на Пйотра, потім перевела погляд на Клаудіюса.

— Там клієнти, хочуть кролика купити! — сказала вона.

— Нехай зачекають хвилинку, — спокійно відповів Пйотр. — Клаудіюс зараз доп’є і вийде. Займи їх розмовою!

— Бачиш, ти сьогодні нарозхват! — сказав він, дивлячись підлеглому в очі. — Так хотів із тобою щиро погомоніти!..

— А навіщо їм кролики? — спитав раптом Клаудіюс.

Це питання крутилося у нього в голові вже багато разів. Юнаку здавалося, що з усіх домашніх тварин в Англії найбільше люблять кроликів. Але чому? Вони ж у кращому разі просто терплять, коли їх гладять руки господарів. Коли їх кличеш на ім’я — не відгукуються. Тільки й роблять, що розмножуються і жеруть.

Ці думки, що виникали у Клаудіюса, дивним чином не стосувалися його чорного кролика Інґриди. Його чорний кролик не жер, він гриз. І гриз небагато. І розмножуватися чорний кролик не міг, бо жив у клітці сам-один.

Клаудіюс виринув зі своїх думок. Спіймав на собі запитальний погляд поляка. Здалося, що Пйотр його про щось запитав, а він не почув.

— Так, даруйте! — спохопився Клаудіюс. — Ви щось питали?

— Ні, це ти запитав, — відповів поляк. — Про кроликів. Так от кролики — це як товар подвійного призначення, типу і для мирних, і для військових цілей.

— Не зрозумів, — зізнався Клаудіюс.

— Ну і домашній вихованець для ігор, і їжа в разі фінансової скрути, — протягнув поляк і дивно, трохи напружено й очікувально всміхнувся.

Клаудіюс поглянув на нього з недовірою, не втямивши: жартує той чи говорить серйозно.

— Ну йди, тебе чекають клієнти! — погляд Пйотра вказав Клаудіюсу на двері. — Іншим разом поспілкуємося!

Недільного пізнього ранку Клаудіюса розбудило «угорське» хропіння. Тиберій і Ласло прокинуться ближче до одинадцятої. Вчора близько опівночі вони принесли в кімнату запах «Ґіннесса», і його солодкаво-кислий присмак ще витав в їхньому закритому від зовнішнього світу просторі. Клаудіюс відчинив вікно.

Знову холодна вода з «гарячого» крана піднялася під стелю і полилася на нього шпаркими струменями.

Вчорашнього вечора він також випив пива і дві чарки сербської чи хорватської граппи — «лози». Й усе-таки, звідки ці два приятелі чи брати, котрі господарюють у кафе-сквоті? Треба буде їх розпитати. Адже вони вже познайомилися. Того, хто частіше стоїть за барною стійкою, звати Мічо. Він вищий і веселіший, привітніший. Мабуть, тому він і стоїть за стійкою. У другого, Горана, відстовбурчені вуха і хронічно невдоволена лінія губ. Він постійно входить і виходить. Приносить пакети, бляшанки з пивом, хліб і сир із ковбасою, з яких вони нарізають фірмові «однофунтові» бутерброди. Тобто працює він швидше кухарем, ніж барменом.

А вода не поспішала нагріватися. Мабуть, у цьому колишньому готелі всі ще спали.

Думки Клаудіюса переметнулися з сербів-хорватів із кафе-сквота на Тиберія та Ласло.

Чому вони так легко живуть? Чому живуть одним днем? Чому не озвучують свої плани та мрії? Адже якщо вони виїхали з дому, то рішучіші за інших угорців. Тиберій кілька разів торочив, що угорці на заробітки не їздять і не емігрують, дев’яносто п’ять відсотків народу сидить удома в своїй країні і нікуди не хоче! Отже, Тиберій і Ласло хочуть більшого, ніж дев’яносто п’ять відсотків угорців?! Значить, у них є плани! Але живуть вони так спокійно, ніби всього досягли! Хоча, можливо, вони просто дуже потайні та потихеньку збирають гроші, щоб облаштуватися тут міцніше, і врешті-решт, кожен із них зміг знімати окрему квартиру, одружитися, народити дітей і колись отримати британський паспорт? «Британський паспорт?! — повторив подумки Клаудіюс і всміхнувся. — Навіщо британський, якщо у них, як і у нього, зовсім нормальні європейські документи!»

Нарешті гаряча вода, що полилася з-під стелі, змусила Клаудіюса зробити крок під стінку. Спиною він «приліпився» до мокрих білих кахлів. Перемкнув воду на холодну, і поки вона поступово охолоджувалася, змив із себе і мило, і шампунь.

Угорці все ще хропли. Клаудіюс зсунув фіранку, щоб яскраве сонце не розбудило їх раніше, ніж вони б цього хотіли.

Спустився на поверх нижче. Зупинився перед дверима Інґриди й обімлів — від таблички з іменем «Беатріс» залишилися тільки дві дірочки від цвяхів, якими вона кріпилася. Більше ні­чого.

Він постукав.

Відчинила Міра. У джинсах і в легкому темно-червоному светрику. У руці щіточка для вій. Очі вже підфарбовані.

— А Беа ще спить? — спитав Клаудіюс.

— Ти нічого не знаєш? — Міра глянула на нього співчутливо.

— Чого не знаю? — злякався гість.

— Вона ж переїхала... Вчора...

Клаудіюс розгубився.

— Куди переїхала?

— Ти справді нічого не знаєш? — повторила Міра. — Вона до шефа переїхала. До Пйотра. І табличку забрала. Може, зайдеш? Я кави зроблю. Ти такий блідий!

Клаудіюс заперечливо похитав головою. Ноги стали важкими та нерухомими, ніби вросли в підлогу або застрягли в затверділому бетоні. Ні вперед, ні назад він зробити й кроку не міг.

— Якщо хочеш, можемо піти погуляти, — запропонувала Міра, трохи нахилившись і немов намагаючись глибше зазирнути в його вічі.

Клаудіюс мовчав. Він опустив погляд на килимок перед дверима, на напис «Welcome». Відсахнувся.

Кивнув Мірі на прощання і повільно пішов коридором до сходів.

Зупинився на виступі над морем, узявшись руками за холодний бортик металевої огорожі.

«Так ось про що хотів вчора побалакати Шляхтич! — здогадався він. — Ось чому покликав його і став наливати віскі! Ну, так, вони з Інґридою вже все вирішили й обмізкували, залишалося тільки ввічливо поставити його, Клаудіюса, до відома. Щоб не втручався в їхні стосунки! Залишалося його тільки задобрити додатковим заробітком або спробувати позбутися від нього взагалі, відправивши кудись у Манчестер!»

Мабуть, і в той вечір, коли вітер, який налітав із моря, штовхав Клаудіюса в спину, коли він уперше почув від Інґриди, що «для спільного життя кохання не обов’язкове», вже тоді все було вирішено. Інґрида знала, що переїде до поляка! Але хіба можна так просто переїхати до чоловіка, з котрим ти майже не знайома? Хіба можна просто так, без побачень, без романтичних пригод і ночей, узяти й оселитися в чужому будинку?! Ах так, він забув! «Для обопільного життя кохання не обов’язкове!»

— Мене відрізали, — гірко прошепотів Клаудіюс, дивлячись на море, що відступало,