Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

великий успіх. Особливо захоплено сприймала публіка її виконання англійських народних пісень, любов до яких Кетлін пронесла через все своє життя.

У 1952 році її чекав жахливий удар – вона дізналася, що невиліковно хвора (онкологія). Але все ж поїхала на виступи до Австрії, де її чекав воістину тріумф. Через рік знайшла в собі сили повернутися на сцену театру «Ковент-Гарден», де був поставлений її улюблений «Орфей». Але виступила лише у двох спектаклях – із запланованих чотирьох.

Журнал «Опера» з приводу прем’єрного спектаклю Кетлін Феррієр писав:

«Дивовижна краса голосу, висока музикальність і драматична пристрасність дозволили співачці втілити саму серцевину легенди про Орфея, передати печаль людської втрати і всеперемагаючу силу музики. Сценічна зовнішність Феррієр, завжди незвичайно виразна, на цей раз особливо вразила. В цілому це було виконання такої чарівної краси і зворушливості, що вона зовсім затьмарила своїх колег».

…Фракійський співак Орфей за міфом винайшов музику і віршування, став орударем (верховодою) всіх музик, яким було до нього все ж далеко. Його орудки були недосяжні для простих смертних. Він став символом самої музики, яка змушувала рослини схиляти віття, каміння – пересуватися, а диких звірів вона миттєво приборкувала. І безперечно, людей робила людьми. Спів та гра на кіфарі Орфея були чарівними. Його дружина німфа Евридіка загинула від укусу змії. Засмучений Орфей спустився в пекло, своєю музикою приборкав триголового Цербера при вході до Аїда, багатьох там розчулив і повернув кохану у світ білий. Після своєї загибелі – за різними міфами, це сталося від різних причин, – став ще популярнішим в античності героєм. Міф про нього надихнув багатьох драматургів і поетів на створення шедеврів – Есхіла, Еврипіда, Шеллі, Рільке, композиторів Ліста, Глюка, Гайдна, Оффенбаха, Берліоза, Стравинського та інших. У сучасній мові Орфей – символ чудесного музи5ки і співця…

Таким же символом на естраді залишилася і Кетлін Феррієр – чарівна і незрівнянна співачка, котрій немилосердна доля відпустила так мало життя. Кетлін Феррієр піде із життя у 1953 році. Піде, щоб залишитися у світовому мистецтві назавжди.

Будинок Демидова стояв на розі Невського проспекту і Малої Садової вулиці – там часто зупинялися іноземні артисти. (В перебудованому вигляді будинок зберігся й по наші дні – Невський проспект, 54.)

11 квітня 1859 року в будинку Демидова, у Петербурзі померла Анджоліна Бозіо, 29 років.

Коли вона згасала, бюлетені про хід її хвороби друкувалися в газетах і вивішувалися на дверях будинку Демидова.

Приходили відвідувачі і розписувалися в книзі співчуття.

Анджоліна Бозіо народилася в італійському місті Турині, з десяти років навчалася вокалу в Мілані, а вже в 16 років дебютувала в Королівському театрі, де вона виконала партію Лукреції в опері Верді «Двоє Фоскарі». Потім виступала в театрі «Каркано», що змагався із самим «Ла Скала». Анджоліна виступала в багатьох театрах, а в 1848 році вперше вийшла на сцену паризької «Гранд Опера».

Почалася її гучна слава. Через два роки вона вже співатиме в Нью-Йорку – теж із колосальним успіхом. Почалися європейські гастролі італійської примадонни. З незмінним, неймовірним успіхом.

У 1855 році вона з’явилася у Росії, країні своєї раптової, такої ранньої смерті. Улюбленицею російської публіки вона стала після виконання партії Леонори в «Трубадурі»…

Через рік вона виступить у «Пуританах», у відновленому після пожежі Великому театрі в Москві, де була присутня царська сім’я – успіх знову колосально неймовірний.

Вона була молодою, вродливою, надзвичайно талановитою і неповторною – інших таких співачок тоді у світі не існувало. В неї було все: й молодість, і успіх, і… І здавалося, що попереду буде довге-довге життя.

Преса захоплено писатиме про її тріумф і той фурор, що його вона вчинила. «Це було якесь безумство, що перейшло у всенародну любов». Партія Віолетти в «Травіаті» стала її найвищим досягненням.

У «Травіаті» Бозіо зіграла героїню, яка помирає – блискуче, переконливо, і всі дивувалися: звідки молода співачка знає, як помирають люди? Тоді ніхто й не підозрював, що ця роль виявиться генеральною репетицією власної смерті співачки у 29 років.

Диво-чудо тодішньої оперної сцени, повертаючись із Москви до Петербурга на початку 1853 року, дорогою застудилася і підхопила запалення легень… На агонію доля виділила три тижні. Власне, на хворобу й агонію, на останні прояви життя, на передсмертні муки, на конання…

Щодня друкувалися бюлетені про її стан, що погіршувався з кожним днем… 12 квітня 1859 року її ховали.

Здавалось, на похорон співачки зібрався увесь Петербург.

Смерть її була просто безглуздою – як кажуть, спіткнулась на рівному місці. Простудилась у дорозі – хто не простуджується, – і сумний фінал через якихось три тижні.

«До виносу її тіла з будинку Демидова в католицьку церкву зібрався натовп, в тім числі багато студентів, вдячних покійній за концерти для бідних», – писатиме сучасник. Наляканий обер-поліцмейстер Шувалов, остерігаючись безладу, звелів оточити церкву поліцейськими, що викликало загальне обурення. Але побоювання обер-поліцмейстера були даремними. В печальному мовчанні колісниця з гробом і сумна процесія вирушили до католицького кладовища на Виборзькій стороні біля Арсеналу. Розповідають, що несповна розуму (сталося це з ним після звістки про смерть співачки, яку він безтямно любив) граф Орлов (ні, ні, не Михайло Федорович, декабрист, генерал-майор, який помер задовго до смерті Бозіо) повзав у нестямі по землі… Потім його коштами був споруджений красивий пам’ятник співачці, яку фатум забрав так рано. Після ліквідації у 1930-х роках кладовища прах знаменитої співачки покоїться у некрополі майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври. (Співачка з 1851 року була замужем за греком з вельми колоритним прізвищем Ксіндавелоніс.)

Тургенєв – великий її поклонник і шанувальник, хоча в принципі він нікого не любив і не визнавав, крім Поліни Віардо, – писав у листі до Гончарова: «Сьогодні дізнався про смерть Бозіо і дуже пожалкував за нею. Я бачив її в день її останньої вистави: вона грала «Травіату»; не думала вона тоді, граючи помираючу, що їй невдовзі доведеться виконати цю роль не на жарт…»

Чернишевський писав у колись знаменитому своєму романі «Что делать», що його ще не так давно мали вивчати в школах, у третьому сні Віри Павлівни: «Коли співає Бозіо, то не можна в 11 годин дістати білетів».

Недоброзичливці – були й такі, – називали її фінал: «красива смерть перетворилася у заключний акт опери, лібрето якій – життя». (На здатність Бозіо геніально втілювати образи помираючих героїнь свого часу звернув увагу Ф. М. Толстой у статті «Три агонії м-м Бозіо» в петербурзькій франкомовній газеті – маючи на увазі партії Віолетти, Леонори і Луїзи Міллер.) Між іншим,