Читати книгу - "Забудь-річка"

лопаті з монументів загиблим льотчикам. З кожним кроком в Уляні зростало хвилювання. Вони підходили до кінця кладовища — а це означало, що цей Степан Шагута помер в кінці дев’яностих, тобто приблизно тоді, коли й бабуся.

Стежка закінчилася, і Сашенька завернув праворуч. Тут Улянине серце почало калатати з подвійною силою і зупинилося, просто обірвалося, коли той став біля бабусиної могилки.

Очі його дивилися на безіменний горбочок поруч, той самий занедбаний та зарослий, що на нього мама завжди клала пасочку, як казала, «по-сусідськи».

— Цього не може бути, — прошепотіла Уляна.

Бич підняв голову і подивився на Степана:

  — Помянемо? — запитав він, простягаючи руку до пляшки.

Епілог

Стоять у сонячній італійській Белларії, сніговому сибірському Сургуті й українському степовому Очакові три могили — Святослава Ліщинського, Павла Соколенка та Степана Шагути. І не існує жодної можливості визначити, хто саме у якій спочиває. Та й чи потрібно? Адже ці три долі стали нерозривним життєписом одного й того самого Степана — біографією цілого покоління українців, яких закрутив вир безжального двадцятого століття — наших з вами батьків, дідів, а для когось — пра- і прадідів.

Саме так планували ми закінчити оповідь, залишивши героїв міркувати над своїм корінням, над зв’язком поколінь та долею країни, яка дедалі більше занурювалась у морок політичної реакції. І сподіватися, що можливо колись, у майбутньому доля дасть таки Україні шанс вирватися з вікового рабства, зруйнувати карму вічного ласого шматка для хижих сусідів, колиски чужих цивілізацій, розплідника чужих культур, рушія чужих історій, батьківщини чужих героїв.

Ми вже готувалися поставити крапку, коли раптом у літературу втрутилося реальне життя, а до реального життя натомість увірвалася література, точніше, казка, а ще точніше — традиційний народний вертеп. Пам’ятаєте цей вічний сюжет? Цар Ірод велить вбити дітей, і проти нього піднімаються усі: і Козак, і Жид, і Селянин, і Циган.

У останні дні осені 2013 року оскаженілий спецназ українського Ірода з Банкової накинувся з кийками на дітей, що зібралися на Хрещатику, а дзвони Михайлівського монастиря сповістили: казковий вертеп стає реальністю.

І розпочався Майдан, де вчорашні офісні нікчеми перетворилися на бійців, геймери та гаражні емігранти відчули себе громадянами, диванні політологи, бібліотечні хробаки, підкаблучники та бабники раптом стали козацькою лавою перед кийками міліціонерів, повітря сповнилося чорним димом шин, а вулиці перегородили барикади.

Однак традиційний вертеп завжди має два рівні — на нижньому діють прості люди, а на верхньому — вищі істоти.

І якщо б ми з вами піднялися над Майданом, неначе підхоплені велетенським дроном, то одразу побачили б, що і тут існує два рівні. Адміністрація Президента вгорі на Банковій, Будинок профспілок з політичним штабом опозиції — саме там діяли вищі сили нашого вертепу, намагаючись взяти під контроль простих смертних внизу. Але попри їхні зусилля на нижньому рівні розвивалися зовсім інші, власні сюжети.

Ми побачили б, як здригнулися вищі сили, коли демонстранти рішуче захопили половину Хрещатика. Але поки налякана опозиція малювала собі страшні картини гніву Банкової, а розгублена Банкова збиралася з думками, яким би чином їй цей гнів продемонструвати, повстанці звалили з постаменту комуністичного бога — Леніна.

Ми побачили б, як однієї ночі сірі орди песиголовців оточили Майдан і почали витісняти його оборонців. Але знову вдарили дзвони Михайлівського, і з провулків та вуличок незчисленними кольоровими струмочками потекли до центру нічного Києва люди, вони оточували, брали в кільце сіре воїнство, і на світанку воно втекло до своїх похмурих сховків, щоб не бути остаточно змитим пістрявою хвилею.

Але якщо з висот спуститися на Майдан і стати частиною цього барвистого натовпу, там можна зустріти багатьох знайомих, зокрема й наших героїв.

Неділя. Мітинг. Люди зібралися послухати чергову порцію закликів зі сцени. І серед щільних лав людей ми помічаємо блакитну дитячу коляску, яку штовхає жінка. Це — Уляна. На колясці — наклейка «Я тут не за гроші», а всередині — закутаний у теплі ковдри молодший Шагута, він народився у вересні. Люди з посмішками розступаються перед таким поважним екіпажем, а Уляна прямує до Прорізної, до однієї з революційних кухонь, де порядкує її подруга Катька. Дитині час їсти мамину цицьку, а для цього потрібне тепло і відсутність зайвих очей.

Господиня, підв’язана хусткою аж по самі очі, у фіялковому фартусі, як завжди, ділова, посуває з кутка компанію революціонерів з битками та облаштовує місце для годівлі малого. Але один з компанії у синьому гірськолижному комбінезоні та шоломі замість пересісти разом з товаришами, прикипає очима до заклопотаної Катьки. Уляна смикає подругу за рукав і вона звертає нарешті увагу на дивака. Той губиться ще більше.

— Катька? Ти?

— Сергій?

Це — старі знайомі. Вони жартують, але обидва помітно зніяковіли. Він не знає куди подіти руки. Вона кидає розгублені погляди у бік Уляни.

— Мабуть, ти — останній, кого я сподівалася зустріти на Майдані.

— А я тебе взагалі не сподівався.

Після пікіровок нарешті доходить черга до знайомства з Уляною:

— Це Сергій. Мій колишній… — вона робить паузу. — Начальник. Я тобі про нього розповідала.

Дійсно розповідала. Уляна з усією жіночою прискіпливістю вивчає нового знайомого. Мабуть, це і є Яриків батько. Той самий, що про нього Катька казала — ні риба, ні м’ясо…

Зараз він виглядає дуже по-бойовому і за плечима має бейсбольну битку. Чого ж цим жінкам треба, скажіть на милість?

Поки Уляна годує малого Степка, подруга зі своїм колишнім вже змінили зустрічні курси на попутні і муркотять, розташувавшись на стільцях неподалік. Вони виглядають напрочуд гармонійною парою і залишається лише дивуватися, чому розлучилися колись у тому далекому і дивному передмайданному житті. Жінка з немовлям і двоє з віднайденим коханням — чим не острівець ідилії посеред бурхливого політичного моря.

А проте декого з наших героїв можна зустріти і на верхньому рівні українського вертепу.

Сцена, командний пункт та капітанський місток Майдану — саме через неї вищі істоти намагаються диктувати свою волю нижнім. І для цього запрошують до себе авторитетних людей з низів, створивши для них декоративну Раду Майдану. Інколи її членів навіть допускають до мікрофона. І серед них — авторитетного історика Володимира Терещенка, який перед виходом на сцену щораз телефонує дружині, просить не хвилюватися і обіцяє набрати одразу після виступу.

Буває на сцені й отець Дмитро, священик, що з ним Уляна познайомилася під Верховною Радою. Він читає молитви разом зі святими отцями інших конфесій, а потім спускається вниз і прямує до