Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

з кімнати. За дверима він почув, що старий здивовано бурчить і відкашлюється, та коли повернувся назад, Кого сидів так, як і раніше. Але шмаровидла в пляшці поменшало й воно ще колихалося.

Кого відразу підвівся й плеснув у долоні; коли з’явився служник, він зробив знак, що хоче отримати свою рушницю. Служник узяв зброю і, як заведено, поніс її стежкою перед гостем. Тільки вже вийшовшії за ворота, він передав зброю власникові. Валенштайн, осміхаючись, дивився, як старий ватажок шкандибав берегом до річки.

Не встиг Валенштайн скласти свого пістолета, як почув гук далекого пострілу. На мить він подумав на Кого, але відразу відкинув цю думку. Ворс і Гриф узяли з собою мисливські рушниці: мабуть, хтось із них стрельнув у голуба. Валенштайн розлігся в кріслі, вдоволено підкрутив жовті вуса й задрімав. Збудив його Ворсів схвильований голос: її

— Дзвоніть у великого дзвона! Щосили дзвоніть! Дзвоніть, хай йому грець!

Валенштайн вибіг на веранду й саме побачив, як управитель верхи перестрибнув невисокий паркан і погнався до берега за Грифом, який мчав попереду, мов божевільний. Голосна тріскотнява й дим за кокосовими деревами пояснили йому, що сталося. Горіли бараки та повітки на човпи. Коли німецький резидент і собі кинувся до берега, дзвін уже нестямно видзвонював, а від шхуни квапливо відходили човни.

Бараки та вкриті травою повітки на човни, обхоплені полум’ям, горіли, як губка. З кухні вийшов Гриф, несучи за ногу голу тубільну дитину. Голови в неї не було.

— Там і куховарка, — сказав він Ворсові.— Теж без голови. Вона занадто важка, а я мусив швидше тікати.

— Це я винен, — сказав Валенштайн. — Це вчинив старий Кого, бо через мене він випив замість віскі мастила для коней.

— Він, мабуть, подався в хащі,— сказав Ворс, підскочив до коня, сів наохляп і налаштувався їхати. — Там коло річки Олівер. Сподіваюся, Кого не застукав його.

Управитель чвалом помчав поміж дерева. Через кілька хвилин, як обгорілі бараки повалилися додолу, Гриф і Валенштайн почули, що Ворс кличе їх до себе. Вони побачили його на березі річки. Ворс, пополотнівши, все ще сидів на коні і пильно дивився на землю. Там лежав труп Олівера, молодого управителевого помічника; важко було його впізнати, бо він був без голови. Навколо, відсапуючись, стояли тубільні робітники, що позбігалися з поля. Гриф звелів їм зробити мари для небіжчика.

Валенштайн, як щирий німець, не тямився з розпачу та каяття. Сльози стояли йому в очах, коли він скінчив лементувати та почав сипати прокльонами. В ньому спалахнув гнів, такий самий щиро німецький, як і його клятьба. У нестямі він ухопив Ворсову мисливську рушницю, на губах у нього виступила піна.

— Годі, Валенштайне! — суворо сказав Гриф. — Схаменіться і не клейте дурня.

— Невже ви дасте йому втекти? — запально скрикнув німець.

— Він уже втік. Хащі, починаються від самої річки. Можете навіть побачити, де він її перейшов убрід. Він уже на вепрячих стежках. Гнатися за ним — це все одно, що шукати голку в сіні. Та якби ми й зважилися на погоню, то Попали б у лапи його людям. Крім того, на стежках повно пасток на людей, таких, знаєте, ям, де понатикано кілків, отруєної тернини тощо. Тільки Мактевіш і його лісовики зважуються ступати на ті стежки, та й то троє його людей загинули там останнього разу. Вертаймося до бунгало. Сьогодні ввечері почуєте тріскотню скойок, військових барабанів і всю їхню диявольську музику. Напасти вони не ризикнуть, але нікого не відпускайте від бунгало, містере Ворсе. Ходімо!

Вертаючися стежкою, вони здибали одного тубільця, що ридав ридма.

— Цить! — крикнув на нього Ворс. — Чого ти репетуєш?

— Кого вбив ваші два корова, — відповів той і виразно черкнув пальцем по горлу.

— Зарізав корів, — пояснив Гриф. — Отже, у вас, Ворсе, ієн кий час не буде молока. Але я подбаю, щоб надіслали кількох корів з Уджі.

Валенштайн не заспокоївся, аж поки на берег дістався Денбі й розказав про гірчичну есенцію. Після того німець навіть побадьорішав, хоча й далі люто крутив жовтого вуса та чотирма мовами лаяв Соломонові острови.

Другого дня вранці з топ-щогли «Дива» видно було, як понад хащами курів дим із сигнальних багать. Кучеряві стовпи здіймалися вгору й передавали тривожну звістку від верховини до верховини й у глиб джунглів. До тієї розмови прилучилися і далекі селища на високих бескеттях, Куди навіть Мактевіш ніколи не доходив. З-за річки ввесь Мис чулася скажена тріскотнява скойок, а з усіх боків розлягалося в тихому повітрі басове бухкання величезних військових барабанів, зроблених з товстенних стовбурів, випалених із середини, а потім обтесаних гострими камінцями та морськими мушлями.

— У бунгало вам нічого не загрожує,— сказав Гриф управителеві.— Мені треба поїхати до Гувуту. Вони не зважаться напасти на вас на голому місці. Не відпускайте від себе робітників. Припиніть рубати ліс, поки все минеться. Вони знищать усіх, кого ви пошлете на роботу. І хоч би що, не дайте заманити себе в хащі. Якщо Кого затягне вас туди, то всіх переріже. Вам треба тільки зачекати на Мактевіша. Я його пришлю з загоном малейтських лісовиків. Він єдиний, хто може увійти в самий ліс. А поки він приїде, залишу з вами Денбі. Що ви скажете, містере Денбі? Мактевіш прибуде сюди на «Ванді», а ви потім сядете на неї і повернетесь на «Диво». Капітан Ворд уже якось обійдеться цим разом без вас.

— Я сам хотів попросити вас про це, — відповів Денбі.— Я й не сподівався, що таке завариться через жарт. Бачите, в певному розумінні це моя вина.

— І моя теж, — упав йому в слово Валенштайн.

— Але ж почав я, — наполягав комірник.

— Може, ви й почали, але я повів справу далі.

— А Кого її докінчив, — сказав Гриф.

— Ну, хоч там як, а я теж залишуся тут, — сказав німець.

— Я гадав, що ви поїдете зі мною до Гувуту, — заперечив Гриф.

— Я б і поїхав. Але обов’язок велить мені лишитися. До того ж я вчинив дурницю. Тому я лишуся й докладу всіх зусиль, щоб знову навести тут лад.

V

З Гувуту Гриф послав Мактевішеві докладні інструкції вербівничим кечем, який саме відходив до Малейти. Капітан Ворд поплив на «Диві» до островів Санта-Крус, а Гриф позичив в англійського резидента вельбот з командою тубільних в’язнів і переплив протоку до Гвадалканару, наміряючись оглянути пасовиська за Пендуфріном.

Через три тижні при доброму вітрі та під усіма вітрилами він спритно обминув коралові острівці й сколихнув гладеньку поверхню Гувутської затоки. У гавані не було