Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

нікого, тільки біля рифу стояв невеличкий кеч. Гриф упізнав «Ванду». Вона, очевидно, допіру прибула з боку Тулагі, бо її тубільна команда ще прибирала вітрила. Гриф підплив до неї, і сам Мактевіш простяг йому руку, допомагаючи перелізти через поруччя.

— Що сталося? — запитав Гриф. — Ви ще туди не їздили?

Мактевіш кивнув:

— Уже й повернувся. На борту все гаразд.

— А на Новому Гібоні?

— Усе так, як я залишив останнього разу, хіба що бракує кількох дрібних деталей у краєвиді, коли добре придивитися.

Мактевіш був не людина, а холодне полум'я — такий самий низенький, як і Кого, і такий самий худорлявий, з обличчям кольору секвойї та маленькими незворушними блакитними очима, що більше нагадували щілини, ніж людські очі. Йому не дошкуляли ні хвороба, ні спека, не відав він ні страху, ні захвату, ані відчаю, був невмолимий і жорстокий, як гадюка. Дивлячись на його понуру міну, Гриф зрозумів, що скоїлося якесь лихо.

— Шкварте! — сказав він. — Що там сталося?

— Те, що сталося, ганьба й сором. Треба з глузду з’їхати, щоб отак жартувати з дикунами, — відповів Мактевіш. — Та й задорого коштують ці жарти. Ходімте вниз, містере Грифе. Такі новини краще слухати з доброю чаркою в руці. Прошу.

— То як ви там усе владнали? — запитав Гриф, тільки-но вони посідали в каюті.

Маленький шотландець похитав головою.

— А там не було чого ладнати. Все залежить від того, як подивитися на справу. З мого погляду, там усе вже було владнано, розумієте, геть усе було владнано, ще поки я туди приїхав.

— А плантація, чоловіче! Що сталося з плантацією?

— Нема ніякої плантації. Кілька років нашої праці пішло на пси. Все повернулося до того, з чого ми починали, з чого починали місіонери й німці та з чим вони й виїхали звідти. Коло пристані нема каменя на камені. Житла обернулися на чорний попіл. Дерева всі вирубано, а дикі вепри перерили батат і солодку картоплю. Шкода хлопців з Нової Джорджії. Добрецькі були хлопці, сто дужих робітників, і коштували вони вам добрий гріш. Жоден не лишився, навіть не було кому розповісти за пригоду.

Він замовк і почав шукати щось у великій скрині під СХІДЦЯМИ.

— А Ворс? А Денбі? А Валенштайн?

— Ото ж до них я й веду. Подивіться-но!

Мактевіш витяг з рижової соломи мішок і спорожнив його на підлогу. Девід Гриф аж здригнувся. Він з жахом глянув на голови трьох чоловіків, що їх він покинув на Новому Гібоні. Валенштайнів жовтий вус уже не закручувався хвацько вгору, а звисав на рота.

— Не знаю, як воно сталося, — понуро сказав шотландець. — Мабуть, вони погналися за тим старим чортом у зарості.

— А де Кого? — запитав Гриф.

— Знов п’яний як чіп. Через те й пощастило забрати ці голови. Він так упився, що не міг на ногах стояти. Коли я наскочив, його на руках понесли з села. Буду вам вельми вдячний, як ви заберете від мене ці голови. — Він спинився й зітхнув. — Мабуть, їх треба поховати, як належиться, закопати в землю. Але, на мою думку, це дуже цікаві зразки. Кожен поважний музей заплатив би за них по сто фунтів. Випийте ще чарку. Ви неначе трішки зблідли… Ось нате… І ще послухайте моєї поради, містере Грифе: суворо забороніть усякі жарти з дикунами. Це завжди призводить до біди. Та й коштує така розвага занадто дорого.

НЕВЕЛИЧКИЙ РАХУНОК ДО СВІЗІНА ГОЛА

І

Обвівши востаннє довгим і пильним поглядом безмежну просторінь океану, Девід Гриф зсунувся з салінга і неквапом став спускатися вантами на палубу.

— Атол Лю-Лю потонув, містере Сноу, — понуро мовив він до стривоженого молодого помічника. — Якщо вірити в навігаційну науку, то атол запевне під водою, бо ми вдруге пропливаємо якраз над ним, чи, радше, над тим місцем, де йому слід бути. В нас або хронометр зіпсувався, або я нічого не тямлю в судноплавстві.

— Мабуть, то хронометр, сер, — поспішився запевнити господаря помічник. — Я ж і без вас ще провадив виміри й дійшов таких самих висновків, що й ви.

— Так, — буркнув Гриф, похмуро кивнувши головою. — Там, де у вас і в мене перетинаються Самнерові лінії, мав би бути самісінький центр атолу Лю-Лю. Певне, з хронометром не все гаразд, спорснув зубчик абощо.

Він підступив до поруччя, стурбовано глянув на пінявий слід за кормою і вернувся назад. «Дядько Тобі», користаючись добрим ходовим вітром, долав дев’ять або й десять вузлів.

— Краще приведіть шхуну до вітру, містере Сноу. Зменшіть вітрила, будемо маневрувати двогодинними галсами. Збираються хмари, тож навряд чи можна буде сю ніч визначити по зірках, де ми. Простіше нам кружляти собі, а завтра вранці визначимо широту, допливемо до паралелі, на якій лежить Лю-Лю, і так дістанемось до атолу. Всі досвідчені моряки завжди так робили.

Широка, з важким рангоутом, високим бортом і тупою провою на голландський кшталт, шхуна «Дядько Тобі» пула найповільніша, зате найбезпечніша та найнадійніша її усіх Грифових суден. Вона курсувала між Банковими островами та Санта-Крусом, а також завертала на північний захід до кількох окремішніх атолів, де Грифові довірені-тубільці призбирували копру, черепах, а при нагоді і яку тонну перлових мушлів. Цього разу на шкіпера напала дуже тяжка пропасниця, і Гриф сам повів «Дядька Тобі» у його щорічний рейс до атолів. Він вирішив податися насамперед до Лю-Лю, найдальшого з усіх, і ось заблукав із зіпсованим хронометром серед океану.

II

Зірки тієї ночі не показувалися, а другого дня не виглянуло сонце. Залягла вогка задушлива тиша, яку часом уривав раптовий шквал із хлющею. Щоб не заплисти далеко під вітер, шхуна лягла в дрейф. Так проминуло чотири доби. Хмари не розходилися, сонце зовсім не виглядало, а як на хвильку де-не-де й проблискувала зірка, то така неясна, що по ній ніяк було визначити розташування шхуни. Тепер уже й найзеленішому новакові було ясно, що насувається буря. Подивившись на барометр, що весь час показував 29,90. Гриф вийшов на палубу і здибав Джекі-Джекі; обличчя тубільцеве було таке саме похмуре й тривожне, як небо й повітря.

Джекі-Джекі, досвідчений моряк-тонганець, був щось ніби за боцмана чи за другого помічника й порядкував мішаною канацькою командою.

— Думаю, великий буде буря, — сказав він. — Я вже, либонь, разів п’ять або шість таке бачив.

Гриф кивнув.

— Буде ураган, Джекі-Джекі. Барометр скоро впаде до самого споду.

— Авжеж, — погодився тонганець. — Буде пекельний вітер.

Хвилин за десять вийшов і Сноу на палубу.

— Починається, — сказав він. — Уже 29,85. Барометр хитається. Відчуваєте, яка спекота? — Він витер