Читати книгу - "Оголений нерв"

Добре, — погодилася Людмила, — справжнє прізвище будеш називати читачам?

— Обіцяла, тож буду, — сказала Настя.

— Підписати Агафонова?

— Ні, — впевнено мовила Настя, — Бидлота.

Розділ 93

Святкував Сєвєродонецьк День незалежності разом з усією Україною. Намічені заходи докорінно відрізнялися від тих, які були в попередні роки. Настю тішило, що вперше за роки незалежності не буде на площі Перемоги палаток зі спиртним, пивом та слабоалкоголкою, не буде запаху шашликів та заходів, які повторювалися з року в рік. За цей час вона вивчила репертуар святкового концерту, одні й ті ж пісні, ті ж самі виконавці, навіть ігри та конкурси однакові. Нічого не змінювалося роками. Іноді, якщо при владі був «хороший мер», приїжджали запрошені і непогано проплачені співаки зі столиці і навіть із Росії. У натовпі, який вщент заповнював площу, ніколи не було українських прапорів, але завжди були незмінні атрибути свята — пляшки з пивом та слабоалкогольними напоями.

«Слава Україні! — такими словами Настя почала свою розповідь для читачів газети. — Не можу почати інакше. Сьогодні, у такий святковий день, стихли суперечки щодо того, чи потрібний парад у Києві, коли в країні ведуться бойові дії. А мені телефонують знайомі зі столиці і плачуть.

Не буду зупинятися на подробицях святкування Дня незалежності в Сєвєродонецьку — скажу лише кілька слів. Сєвєродонецьк оновлений! Він уже ніколи не буде таким, як раніше. І неправда, що патріот не той, хто носить вишиванку. На власному досвіді впевнилася, що патріотизм починається з малого: зі стрічки синьо-жовтого кольору, прикріпленої до дитячого візочка; з віночка з маками на голові маленьких дівчаток, з підлітків, які накинули на плечі двоколор; з першого за роки незалежності параду вишиванок; з велопробігу з державними прапорами; з живого тризуба, який утворили велосипедисти; з державного гімну, який уперше багатоголосо пролунав на площі Леніна вже без його камінного втілення. Для іншого регіону України це — звичне явище, а для нашого міста — серйозна заявка про те, що патріоти у нас є і їх чимало.

Усі патріотичні заходи, що проводилися в місті, — як цілющий бальзам на зневірені душі. Навіть ті, хто спостерігав за дійством, не беручи активної участі, не могли стримати хвилювання. Вони з гордістю дивилися за всім, що відбувається, а в очах і радість, і сльози. Мешканці лише зараз, після звільнення міста, відчули на собі, що таке справжня незалежність, не проголошена, а справжня, з гімном, вишиваними сорочками, державним прапором. Побачивши на власні очі окупантів, терористів та зрадників, відчувши підступність, підлість та жорстокість, люди змогли їм протиставити воїнів української армії. Хлопці, зовнішність яких не відповідає виразу очей. Зовсім юні бійці, які, напевно, ще не встигли одружитися, дивляться на вас очима дорослих чоловіків, що мають за плечима тяжку ношу величезного життєвого досвіду. В них така глибина, що розумієш: там ніколи не буде порожнечі. Ці хлопці ладні віддати свої життя за справжню Незалежність, за Свободу. І частина мешканців це зрозуміла. Впевнена, що вони поповнять ряди справжніх патріотів, бо жити по-старому вже не зможуть. Ще трішки — і вони з гордістю і гідністю відкрито скажуть: я є український народ!

Щодо мене. Я ніколи не забувала, що мої корені українські і я — українка. Тепер я це відчула повністю.

Здавалося, що ніщо не зможе зіпсувати піднесений святковий настрій. Але новини про події в Донецьку змусили мене одразу сісти за робочий стіл. До останнього не вірила, що парад наших полонених, про який були повідомлення, відбудеться. Сподівалася, що то сепаратистський фейк, що в наш час не може бути такої дикості. Помилилася. Набухане, наколоте бидло, яке ладне за пляшку горілки продати рідну матір, вилізло на площу Леніна в Донецьку. На відео в Інтернеті — типова спита бабська морда. Очі, можливо, зі слідами нещодавніх з’ясувань стосунків з друзями, сховані за темними окулярами, проте це не заважає топтатися ногами по розірваному прапору нашої країни. Воно (іншого слова не можу підібрати) позує фотографу і вважає себе чи не фотомоделлю. Довго вдивляюся у фото, намагаючись зрозуміти, чи колись воно пошкодує про свою «фотосесію»? Чи буде «косити» під жертву та простягати руку за гуманітарною допомогою?

Інша краля позує біля пошкодженої техніки. Юнаки з неприхованою цікавістю заглядають у кабіну розбитої вантажної автівки, щось жваво обговорюють та фотографують. Як вампіри, вони вишукують сліди крові таких, як і вони самі, молодих хлопців, різниця лише в тому, що одні — справжні герої, інші — донецьке бидло, яке прийшло насолодитися запахом смерті, яка, без сумніву, витає тут усюди.

Подивитися на демонстрацію переваги ДНР прийшло немало містян. Пізніше мої знайомі телефонували з Донецька і розповіли, що близько 50—80 осіб з присутніх на площі були проплачені. Інші прийшли з доброї волі. Дуже багато представників ЗМІ Росії. Вони збивають один одного з ніг, щоб устигнути відзняти парад військовополонених. Захлинаючись емоціями, кореспондент Life News коментує так званий парад: «Це родзинка заходу!» І не подавився жовчю!

Попереду конвой зі зброєю та вівчарками. І ось наші хлопці. Вони — як втілення людяності та толерантності. Мовчазні, у декого похилені голови, деякі з них дивляться сміливо поперед себе, але в їхніх очах нема страху. Серед них є поранені, їм не дали змоги помитися чи переодягтися, але вони знають, що потрібно витримати випробування і пройти відстань у цю площу, де зібрався натовп нелюдів, у яких умерло все людське, ніби невидима сила випила з них усе, окрім ненависті та злоби. Перекошені роти кричать, скандують: «Фашисти! Фашисти! На коліна!» Хлопці мовчки йдуть далі. У натовп летять сміття, яйця, помідори. Я плачу від відчаю і молю: «Боже, дай їм сили здолати цей короткий і найдовший у їхньому житті шлях, ніби на Голгофу». І вони йдуть, не втрачаючи гідності, під дулами автоматів, направлених у їх бік. Здається, що час повернув назад — і я бачу не площу сучасного мегаполіса, а червень 1944 року в Москві, коли по Садовому Кільцю провели полонених німців. Фашистський дух не зник, тільки тепер він має путінське забарвлення.

Я швидко копіюю фото та відео з варварами, які повинні постати перед судом в Гаазі. Виклавши матеріал, терористи самі підтвердили, що скоїли злочин проти людяності, й уже не вийде «косити» під біженців.

Чомусь згадалися біблійні Содом і Гоморра. Трохи пошуку в Інтернеті, і читаю Святе Письмо: «Люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом» (Буття 13:13) і «…що крик Содому й